Щодо визнання нових держав, то:

Визнання нової держави є вільним актом, яким одна чи кілька держав констатують існування на певній території людського суспільства, організованого в політичному відношенні, незалежного від будь-якої Іншої існуючої держави, яке у змозі додержуватися приписів міжнародного права, і в результаті цього заявляють про свою волю розглядати його як члена міжнародного спілкування. Визнання має декларативне значення. Існування нової держави з усіма юридичними наслідками, які зумовлює це існування, не залежить від відмови у визнанні однією чи кількома державами.

Визнання виходить від органу, компетентного згідно з публічним правом даної держави представляти цю державу у зовнішніх зносинах.

Визнання може бути остаточним і повним або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання де-юре випливає або з певної заяви, або з позитивного факту, який явно означає намір визнати, як наприклад, встановлення дипломатичних відносин; визнання за відсутності такої заяви або факту не може вважатися отриманим. Визнання де-юре не може бути взяте назад. Воно припиняє свою чинність лише у разі остаточного зникнення одного із істотних елементів, сукупність яких була констатована у момент визнання.

У разі прийняття державою будь-якого зобов'язання з приводу свого визнання, порушення цього зобов'язання не має наслідком ні анулювання визнання, ні дозволу взяти його назад; воно спричиняє наслідки, що випливають з порушення міжнародного зобов'язання.

Визнання де-юре має зворотну силу з того моменту, коли нова держава почала існувати як незалежна держава; бажано, аби цей момент був точно встановлений в акті визнання. Визнання нової держави не зачіпає прав, набутих нею до визнання, на підставі законів, що мали застосування (до даного випадку).

Визнання держави містить евентуально в межах, указаних в акті визнання, визнання компетенції адміністративної, судової чи іншої влади нової держави згідно з нормами міжнародного права.

Визнання де-факто випливає або з певної заяви, або з факту, що вказує на намір визнати, як наприклад, угода чи «модус вівенді», який має обмежене значення або тимчасовий характер.

Щодо визнання нових урядів, то:

Визнання нового уряду вже визнаної держави є вільним актом, яким одна чи кілька держав констатують, що дана особа чи група осіб у змозі зобов'язати державу, яку бажає представляти, і заявляють про свою волю підтримувати з нею чи з ними відносини.

Визнання є або остаточним і повним (де-юре), або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами (де-факто).

Визнання де-юре нового уряду випливає або з певної заяви, або з позитивного факту, що явно означає намір визнати; визнання за відсутності такої заяви або факту не може вважатися отриманим.

У разі прийняття новим урядом з приводу свого визнання якого-небудь зобов'язання від імені держави, порушення цього зобов'язання не має наслідком ні анулювання визнання, ні дозволу взяти його назад; воно спричиняє наслідки, що випливають з порушення міжнародного зобов'язання.

Визнання де-факто нового уряду може виражатися: певною заявою; підписанням угод, які мають обмежене значення чи тимчасовий характер; підтриманням відносин з новим урядом у поточних справах. Визнання де-факто уряду не зумовлює обов'язкового визнання компетенції його судової, адміністративної чи іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання де-юре нового уряду має зворотну силу з моменту, коли він розпочав здійснювати свою владу. Визнання нового уряду не має наслідком обмеження прав, набутих до його визнання, на підставі, що застосовувалися (до даного випадку).

Визнання уряду де-юре зумовлює визнання компетенції його судових, адміністративних та інших органів і наслідків екстериторіальності його актів згідно з нормами міжнародного права і особливо зі звичайним застереженням про непорушення громадського порядку, навіть якщо ці акти були здійснені до визнання де-факто.

Проте, ці наслідки екстериторіальності не залежать від формального акта визнання нового уряду. Навіть за відсутності визнання ці наслідки мають визнати компетентні суди та адміністрація, якщо, беручи до уваги реальний характер влади, здійснюваної новим урядом, такі наслідки відповідають інтересам правосуддя і приватних осіб.

Зазнало також трансформації питання про правонаступництво в міжнародному праві. Так, широковідомий Декрет Всеросійського центрального комітету рад робітничих, солдатських і селянських депутатів про анулювання державних позик, опублікований 28 січня 1918 p., відображає деякі аспекти позиції держави того періоду на питання правонаступництва. Наведемо такий витяг з Декрету: Усі державні позики, укладені урядами російських поміщиків і буржуазії, перераховані в окремо опублікованому списку, анулюються (знищуються) з 10 грудня 1917 р. Грудневі купони названих позик сплаті не підлягають. Так само анулюються всі гарантії, дані названими урядами щодо позик різних підприємств та установ. Безумовно і без жодних винятків анулюються всі іноземні позики. Короткотермінові зобов'язання і серії Державної скарбниці залишаються в силі. Уся справа ліквідації позик покладається на Державний банк" [8].

Аналогічною була і міжнародна реакція на таке розуміння правонаступництва держав у міжнародному праві. 15 лютого 1918 р. було обнародувано Протест дипломатичного корпусу в Петрограді проти декретів про анулювання державних боргів, про націоналізацію тощо. Незважаючи на лаконічність, цей протест є відображенням поглядів урядів іноземних держав. У ньому зазначалося наступне: "Усі союзні і нейтральні посли і посланці, акредитовані в Петрограді, доводять до відома Комісаріату з закордонних справ, що вони вважають всі декрети Робітничого і селянського уряду про анулювання державних позик, про конфіскацію майна тощо, оскільки вони стосуються інтересів іноземних підданих,