Зазнали значного впливу багато галузей міжнародного права такі як право міжнародних договорів, територія у міжнародному праві, інститути визнання правонаступництва і т. д.

Норми Статуту ООН, що характеризують принцип співробітництва держав, стали відправною точкою у прийнятті численних міжнародних актів, зокрема з питань співробітництва у сфері прав людини. Насамперед до них слід віднести Загальну декларацію прав людини, прийняту резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (16 грудня 1966 p.). Як відомо, щорічно 10 грудня у всіх державах світу відзначається День прав людини, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН 5 грудня 1949 р. на ознаменування прийняття Загальної декларації прав людини.

У світі склалася система цілеспрямованих дій і співробітництва держав для розвитку заходів довіри між ними. Логічним завершенням цього процесу стало підписання 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі (Фінляндія) Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі.

Набула прогресивної спрямованості тенденція демократизації норм міжнародного права, їх широка кодифікація і розвиток. Значно зросла кількість універсальних норм міжнародного права та склалася група норм, що мають імперативне значення (норми jus cogens). [39, с.92].

Однак не слід ідеалізувати Статут ООН і перебільшувати його значення. Слід зазначити, що задекларована рівність держав у вказаній організації фактично не дотримувалася. Так, положення про порядок голосування в Раді Безпеки надавало Сполученим Штатам, Радянському Союзу, Британії, Франції та Китаю (спочатку представленого урядом Тайваню) як «постійним членам» право накладати вето на будь-яке рішення, яке їм не до вподоби, було закладено визнання особливого військового, економічного та політичного статусу великих держав.

Таким чином, заява в ст.2 Статуту про те, що «організація ґрунтується на принципі суверенної рівності всіх членів, деякою мірою спростовувалась тим фактом, що п'ять постійних членів Ради Безпеки було зроблено рівнішими за решту країн-членів. Так само п'ять офіційних ядерних держав утримали за собою привілейований стан у подальшому Договорі про непоширення ядерної зброї.

На сучасному етапі почав змінюватися склад міжнародного співтовариства. Вже одразу після Другої світової війни Радянський Союз створив під своєю гегемонією «соціалістичний блок» з Німецькою Демократичною Республікою, Польщею, Болгарією, Угорщиною, Румунією і Чехословаччиною, до якого приєдналась більш незалежна Югославія. Але, напевне, важливішим для структурного переходу міжнародної правової системи був процес деколонізації, який ґрунтувався на принципі самовизначення, викладеному в Статуті ООН та загальної ст.1 Міжнародних пактів про права людини 1966 р. [20], [27].

З набуттям політичної незалежності, наприклад, Сирією (1945), Ліваном (1946), Індією та Пакистаном (1947), Ізраїлем і Бірмою (1948), Індонезією (1949), Лівією (1953), Тунісом, Марокко, Суданом і Ганою (1956), Малайєю (1957) та Гвінеєю (1958), руйнувались колоніальні імперії Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Італії, які часто зіткались з визвольними рухами.

Процес деколонізації було в основному завершено до 1960-х років Віхою історії стало прийняття Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй в 1960 р. Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам.

Зростання кількості країн наприкінці 1960-х років приблизно до 130, майже половина з яких належала до нових незалежних держав, мало глибокий вплив на міжнародну систему взагалі та діяльність міжнародних організацій [53, с.98]..

На початку Організація Об'єднаних Націй залишалась під контролем Заходу, який і досі мав більшість місць у Генеральній Асамблеї. Тому зобразити Корейську війну (Радянський Союз був тимчасово відсутній через спір про представництво Китаю), принаймні заради проформи, як операцію ООН не склало ніяких труднощів. Набуття незалежності численними новими країнами в Азії та Африці докорінно змінило весь сценарій, і більшість в Генеральній Асамблеї та асамблеях інших міжнародних організацій перейшла до альянсу між блоком комуністичних країн і новими країнами так званого третього світу. Проте країни Заходу зберегли своє домінуюче положення у Раді Безпеки і через свою фінансову могутність, коли застосовувалось пропорційне голосування відповідно до частки фінансового внеску, у відповідних міжнародних фінансових закладах, таких, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд. На чолі із Сполученими Штатами західні країни залишились також домінуючими в військовому і політичному відношеннях.

Щодо країн Африки, Азії та Латинської Америки, то ці нові незалежні країни, які організувалися як неприєднані країни між Сходом і Заходом у Групі з 77, сформованою протягом Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) в 1964 p., не створюють блоку у будь-якому дійсному значенні цього слова. Їм бракує загальної ідеології. Однак є певні факти, дійсні стосовно переважної більшості країн Півдня, і вони обумовлюють відмінне ставлення цих країн до міжнародного права. Протягом періоду формування міжнародного права більшість країн, що розвиваються, перебували під іноземним правлінням і, відтак, участі в його формуванні не брали. Інколи їхні керівники доводять, що вони не пов'язані правовими нормами, створювати які вони не допомагали. Але необхідність міжнародного права як правової системи, що регулює відносини між країнами, була визнана [47, с.94].

Багато країн Півдня є бідними (за рідкими винятками, як, наприклад, країни, що експортують нафту, і «Нові тигри» на Далекому Сході) і занепокоєні розвитком своєї економіки. Ті країни, що обрали соціалістичний шлях розвитку, внаслідок цього зіткнулись у минулому із поширеною нормою міжнародного права, яка забороняла експропріацію без відшкодування іноземної власності; інші країни третього світу виявилися готовими до того, щоб визнати цю традиційну норму як засіб залучення іноземних приватних інвестицій [39, с.87].

На ставлення країн, що розвиваються, до інших норм міжнародного права мають вплив і