Від 1973 р. країни третього світу все більше тиснуть на багатіші країни своїми проблемами бідності та економічного розвитку. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй та асамблеї інших міжнародних організацій перетворились на головні форуми країн третього світу для широкого обговорення їхніх вимог про «новий міжнародний економічний порядок», «новий міжнародний порядок у галузях інформації і зв'язку», застосування принципу так званої «загальної спадщини людства» на користь видобування корисних копалин на глибоководних ділянках моря і використання космічного простору та інші механізми і концепції у спробі змінити міжнародне право і досягти визнання правового зобов'язання розвинутих країн передавати Півдню технології і фінансові ресурси. Загалом, західні країни не визнають цих вимог хоча і допомагають економічному розвитку бідніших країн.

Більше того, багато країн, що розвиваються, відчувають обурення за минулу експлуатацію, дійсну чи уявлену. Це одна з підстав, чому вони звичайно не успадковують зобов'язання, які було взято від їх імені колишніми колоніальними правителями до того, як вони отримали незалежність. Майже всі вони настроєні проти всіх форм колоніалізму та апартеїду, що залишились, проте їхні реакції на порушення принципу самовизначення в інших контекстах набагато слабкіше. Через зазначене вище країни, що розвиваються, часто відчувають, що міжнародне право поступається їх інтересами заради інтересів західних країн. Відтак вони наполягають на змінах у праві. На жаль, за умови відсутності консенсусу змінити міжнародне право таким чином, щоб не зруйнувати його, часто важко [44, с.39].

2.1.5. Формування сучасного міжнародного права. Починаючи з 1945 р. в міжнародному праві сталися значні зміни. Західні країни були занепокоєні тим, щоб не віддати країни третього світу в обійми комуністичних країн, і тому погодились на багато змін, на яких наполягали неприєднані країни. Більшість правових норм, які країни, що розвиваються, вважали за такі, що суперечать їхнім інтересам, змінено або перебувають у процесі змін. З іншого боку, коли змінюються інтереси західних країн, вони часто так само, як і інші країни, готові відмовитись від старих норм і змінити їх новими, які більше відповідають їхнім власним інтересам. Сучасне міжнародне право не є статичним; воно має динамічний характер і перебуває у невпинному процесі зміни. Звинувачення в тому, що міжнародне право має упередження проти інтересів країн третього світу, загалом вже не є слушним.

В історичному процесі переходу від класичної системи до сучасної міжнародне право безперечно втратило свій європейський характер і поширилось від обмеженого клубу країн до всесвітньої системи, яка нині охоплює приблизно 185 країн, дуже неоднорідних у культурному, економічному і політичному відношеннях. І головне питання відтоді полягає в тому, чи можлива взагалі дійсно всесвітня система права за умови поділеного світу з такими глибокими розбіжностями у цінностях, інтересах і поняттях. Автори часто вважають, що міжнародне право перебуває в «кризі» або «занепало» [52, с.22].

Принаймні відносно до основних нормативних рамок, після 1945 р. міжнародне право вступило до нової фази, яка має за мету зробити вужчим необмежене право країн іти на війну і, до того ж, перетворити просто координацію дій суверенних країн, що існувала раніше, на систему співробітництва і взаємної вигоди. Концепція «міжнародного правового співтовариства» виникла у зв'язку з двома іншими головними концепціями міжнародного права — jus cogens і міжнародний суспільний порядок, — обидві з яких ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного права, юридична сила яких вища, ніж в інших нормах міжнародного права. Від 1945 р. сталися й інші значні зміни в міжнародній правовій системі.

Головна відзнака, яку увиразнюють більш за інших, полягає в переході від співіснування країн до співробітництва між ними — не лише з метою досягти міжнародного миру та безпеки, але й для сприяння здійсненню соціальних і політичних цілей. Це відбивається в поширенні міжнародних організацій, як всесвітніх, так і регіональних, яких нині налічується приблизно 500. Вони діють у різноманітних галузях і з'явились протягом відносно недовгого періоду часу як нова категорія суб'єктів міжнародного права. Головним чином, саме в соціально-економічній галузі Організація Об'єднаних Націй та її спеціалізовані органи спромоглися досягти певного прогресу. У зв'язку з цим поширенням сфери діяльності набув сили процес кодифікації міжнародного права.

Ще одним здобутком від 1945 р. у порівнянні з класичним міжнародним правом є більше визнання окремої особи. Тоді як раніш окрему особу вважали не більш як за «об'єкт» міжнародних правил, ухвалених суверенними країнами, то протягом цього періоду підвищенню статусу людини в міжнародному праві почали приділяти більшу увагу. Це відбивається у розвитку правових норм захисту біженців, кодифікації прав людини на світовому і регіональному рівнях, який надійшов після Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй в 1948 p., і прогресі міжнародного гуманітарного права в збройних конфліктах завдяки чотирьом Женевським конвенціям Червоного Хреста 1949 р. і двом Додатковим протоколам 1977 р.

Таким питання насправді полягає у тому, чиї інтереси відбиває нині міжнародне право в набагато більш поширеному, різноманітнішому, проте все більш взаємозалежному світові [35, с.15].

У результаті на відміну від міжнародного права, наприклад, XIX ст. система чинних міжнародно-правових норм дістала назву сучасного міжнародного права.