2.2. Україна і розвиток міжнародного права

Український народ з давніх часів відігравав значну роль у формуванні і розвитку міжнародного права. При дослідженні цієї ролі доцільно почати з аналізу впливу на формування міжнародного права Київської Русі. Ще 11 березня 527р. датується перший відомий в історії дипломатичний візит полянського князя Кия до столиці Візантії Царгорода.

О. Субтельний обґрунтовано зазначає, що невіддільною від зовнішньополітичної функції держави є організація дипломатичної діяльності, яка передбачає існування певних організаційних зовнішньополітичних начал, конкретних дипломатичних засобів, методів, форм міжнародної практики. Під зародженням дипломатичної системи давньої Русі маються на увазі дипломатичні переговори і дипломатичні угоди, розширення кола держав і народів, що входили у сферу дипломатичної активності Київської Русі, зародження і розвиток посольської служби і т. ін. [48, с.28].

Важливою віхою в розвитку давньоруської дипломатії та «становленні дипломатичних відносин Київської Русі з Візантією було руське посольство в 838-839 pp. до візантійського імператора Феофіла (829-839 pp.). Згідно з Бертинськими планами 839 p. посли до візантійського імператора не могли безпечно вернутися назад, бо дорогу з Константинополя їм заступили варварські народи (очевидно, угри або болгари). З цієї причини руське посольство рушило до імператора Людовіка Побожного в столицю Франкської держави Інгельгейм.

Як зазначав відомий дослідник історії України М. С. Грушевський, далекі, великі військові походи Русі IX ст. свідчать не лише про значний розвиток збройних сил, а й змушують припускати існування значної сфери політичного впливу Київської Русі [36, с.15].

Відомо про облоги Руссю Константинополя у 860 p., що стали можливими після того, як Русь до того періоду вже підкорила сусідів. Історичні пам'ятки першої половини X ст., які дають змогу скласти уявлення про ту епоху, повністю підтверджують факт існування широкої сфери впливу і влади київських князів.

З першої половини X ст. до нашого часу повністю і в уривках дійшли три договори київських князів з Візантією (907, 911, 944 pp.). Русько-візантійський договір 911 р. свідчить про те, що на початку X ст. Київська Русь вміла не лише укладати звичайні для того часу договори "миру й любові" (як це було в договорі 907 p.), а й наблизилася до освоєння вершин тодішньої дипломатії — письмових двосторонніх, рівноправних, міждержавних угод, які охоплювали політичні, економічні, військові та юридичні питання [29, с.14].

Порівняно з договором 907 р. договір Київської Русі з Візантією 911 р. був якісно новим. Відповідно до нього:

"Такі розділи милістю божою мирної угоди, як ми про неї домовилися. Передусім нехай укладемо з вами, греками, мир і станемо дружити одні з одними усією душею і серцем, і не допустимо згідно з нашим взаємним прагненням ніякого безладу чи образи з боку підручних нам світлих князів; але постараємося, наскільки можливо, зберегти з вами, греками, [надалі] бездоганну дружбу, письмовим договором виражену і присягою підтверджену. Так само і ви, греки, надалі завжди зберігайте таку ж непорушну і вірну дружбу з нашими світлими князями руськими і з усіма, хто перебуває під рукою нашого світлого князя" [10].

Тобто, міжнародний договір з практики Київської Русі X ст. супроводжувався "присягою" як атрибутом, характерним для феодальної Європи того періоду. Такою "присягою" або "урочистою релігійною клятвою" супроводжувалося підписання міжнародних договорів аж до XVIII ст.

Дослідники права Київської Русі звертають увагу ще й на таку особливість договірної практики тих часів, яка міститься, зокрема, в нормах ст. 13 договору 911 р. про забезпечення одержання майна спадкоємцями померлого іноземця, що живуть на його батьківщині; тим самим греки відмовляються від усіх своїх прав на спадщину руських, до яких вони могли б ставитися як до своїх тимчасових підданих (subditi temporari). Вони забороняють місцевим органам привласнювати майно на свою користь, що мало місце у західноєвропейському праві аж до XVIII століття [29, с.15].

«Повість минулих літ» подає також відомості про похід Ігоря на Візантію в 944 р. Проте, як вважає М. Грушевський, такого походу в дійсності не було. На думку І. Крип'якевича, в 944 р. Ігор готував новий похід, але греки почали переговори, і 944 р. було укладено новий договір [42, с.48].

Договір 944 р є прикладом союзного договору між Київською Руссю і Візантією. Він визначив зовнішньополітичні позиції Київської Русі. За цим договором Київська Русь офіційно заступила місце Хазарії як союзника Візантії на північних берегах Чорного моря. Більше того, союз імперії і давньоруської держави був спрямований передусім проти Хазарії, одвічного противника Русі, що став тут і ворогом Візантії [11].

Наступна сторінка в розвитку русько-візантійських взаємин пов'язана з іменем княгині Ольги. Це в першу чергу її дипломатичний візит до Царгорода 957 р. Як зазначає І. Крип'якевич, «про мету цих відвідин можемо здогадуватися, що княгиня бажали владнати непорозуміння, які залишила політика Ігоря, можливо, що вона також переговорювала в церковних справах».

З іменем Ольги пов'язаний також і перший відомий нам факт дипломатичних зносин Русі з німецьким цісарством. У німецьких анналах згадується, що 959 р. прибули до імператора Отона І посли від «королеви Русі Олени», які мали просити для руського народу єпископа і священиків. Проте, як вважає М. Грушевський, «найбільш правдоподібним мусимо уважати пояснення, що Ольга посилала посольство до Отона в політичних справах, але Отон схотів використати сю нагоду для місіонерства...». І. Крип'якевич пояснює цей факт тим, що, «бажаючи поширити християнство, вона