на світовій арені під час проведення низки міжнародних конгресів, наприклад Вестфальського 1648 р. відігравала Українська держава —Козацька республіка. У війну України за незалежність були втягнуті: Росія, Річ Посполита, Туреччина, Кримське ханство, Східна православна церква і католицький Рим, Сербія, Волощина, Молдавія, Семиградське князівство, Швеція, Пруссія та Голштінія, що, безумовно, вплинуло на перебіг європейської міжнародної політики і дипломатії середини XVII ст. та багато в чому визначило подальшу історичну долю континенту. Таємна дипломатія славетного гетьмана Б. Хмельницького висвітлюється в дослідженні українського історика Юрія Джеджули «Таємна дипломатія Богдана Хмельницького». Автор доходить висновку, що 1651 p., за задумами Б. Хмельницького, мав стати вирішальним у долі України. Коли б козацьке військо перемогло під Берестечком, українська державність була б забезпечена і без будь-якого протекторату третіх країн; виявилася б перебудованою уся міжнародна структура на європейському континенті [38, с.30].
Задовго до Конституції США 1787 p., конституцій Франції та Польщі 1791p., була схвалена Конституція України – у квітні 1710 р. Це був договір між трьома політичними силами козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким. Влада гетьмана П. Орлика поширювалася на Правобережну Україну, що тоді була під зверхністю Туреччини, союзниці Карла XII. Діяла вона досить короткий час (1710-1714 pp.), однак це була подія світового рівня, один в перших конституційних актів в історії Європи, який обґрунтовував можливість існування парламентарної демократичної республіки.
Наступна сторінка історії міжнародного права, в якій важлива роль належить Україні – двадцяті роки XX ст., дипломатична діяльність УНР та ЗУНР. Ця діяльність була спрямована на звільнення території від російського, німецького та польського агресора, завоювання та укріплення миру. Головним завданням зовнішньої політики УНР було забезпечення визнання Української держави іншими державами. Ще в грудні 1917 p., тобто перед Берестейським (Брестським) миром і після того, як Центральна Рада оголосила незалежність України, Франція і Англія послали до українського уряду своїх дипломатичних представників: генерала Табуї та Джона Піктона Беджа, які передали українському урядові офіційні акредитивні листи. Отже, у тяжкі часи війни та анархії Центральна Рада зуміла встановити дипломатичні стосунки з державами Антанти [29, с.22-23].
Як суб'єкт міжнародного права УНР виступила на переговорах у Бересті (Бресті). 27 січня 1918 р. було підписано мирний договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та УНР. Як відомо, ці чотири країни перебували у стані війни з Росією. Тому підписання цього мирного договору мало на меті нав'язати мирні переговори у Брест-Литовському. У договорі докладно обумовлені питання кордонів, дипломатичних і консульських зносин, порядок обміну військовополоненими, а також міститься намір активного розвитку зовнішньоекономічних зв'язків [13].
Відповідно до ст. 1 цього договору Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, з однієї сторони, і Українське Народне Заступництво, з другої сторони, заявляють, що воєнний стан між ними припинився, сторони, укладаючи договір, вирішили надалі жити взаємно в мирі і дружбі.
Також документ передбачав, що сторони, які укладають договір, зобов'язуються взаємно зав'язати господарські зносини і налагодити обмін товарів. [29, с.39].
Відповідно до ст. 9 Договору умови, передбачені вказаним договором, творять неподільну цілісність. На виконання ст. 9 були укладені додаткові договори, зокрема Додатковий договір між УНР і Німеччиною від 27 січня 1918 р. Положення договору стосуються питань обміну консульськими представниками, відновлення приватних прав фізичних і юридичних осіб, обміну військовополоненими і цивільними інтернованими, амністії. Положення ст. 18 містять норми опіки над громадянами, які повертаються на етнічну батьківщину: "Горожанам кожної із укладаючих договір сторін, які мають походження з області другої сторони, буде дозволено в десятирічний строк по ратифікації мирового договору в порозумінні з властями цієї сторони вернутись до краю свого походження".
І вже зовсім протилежним до відомого Декрету Всеросійського центрального виконавчого комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів про анулювання державних позик від 28 січня 1918 р. є положення договору між УНР і Німеччиною з питань правонаступництва. У ньому, зокрема, зазначається: "Договори, конвенції і умови, які існували між Росією і Німеччиною перед вибухом війни, знову набирають сили між сторонами при ратифікації миру, за винятком таких постанов, які розходяться з умовами мирового і цього додаткового договору; при цьому договори, які не можуть бути до певного строку скасованими, продовжуються на строк війни [39, с. 71].
Як уже було зазначено, ще за часів Київської Русі мала місце "таємна дипломатія", прикладом якої був договір київського князя Святослава і візантійського патрикія Калокіра. Не обійшлося без цього і при укладанні договорів УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною. Так, 27 січня 1918 р. між УНР і Австро-Угорщиною було укладено таємний договір з питань Східної Галичини й Буковини. В ньому зазначається, зокрема, таке: «... з перебігу ведених переговорів представники Австро-Угорщини й Української Народної Республіки переконалися, що обидві великі держави є керовані волею жити між собою в тісній дружбі і оживлених зносинах. Для осягнення тієї цілі австрійський уряд запропонує обом палатам Державної ради проект закону, силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один суцільний коронний край. Цей замір австрійський уряд має здійснити найпізніше до 31 липня б. р. Австрійський уряд буде всіма засобами, які дає йому конституція, змагати до того, щоби цей законопроект одержав силу закону. При цьому існує порозуміння про те, що ця заява творить з мировим договором неподільну цілісність, і, що ця заява не