УНР дістала визнання від центральних держав - ворогів. Берестейський мир встановлював кордони між Українською Республікою та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які виникли на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами — Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією [59, с.40].

Дипломатичні відносини між Апостольським престолом і УНР були встановлені після того, як призначений Директорією ще на початку лютого 1919 р. голова надзвичайної української дипломатичної місії «Української Народної Республіки при Святому Престолі» граф Михайло Тишкевич 25 травня 1919 р. вручив вірчу грамоту Папі Бенедикту XV. Офіційне і фактичне визнання Ватиканом УНР зафіксоване у франкомовному листі від 16 червня 1919p., надісланому Голові Директорії УНР Головному Отаманові Симону Петлюрі. Значну роль у встановленні цих надзвичайно важливих для України дипломатичних відносин з Ватиканом відіграв Митрополит Андрей Шептицький [29, с.24].

Що ж до російського радянського уряду, то він визнає незалежність і суверенність України Декретом від 4 грудня 1917 p., потім знов у травні 1918р. послав своїх представників до Києва для мирних переговорів з українським урядом. Переговори велися українською та російською мовами з допомогою перекладачів. Обговорювались питання припинення воєнних дій, справи фінансів, транспорту, поштових зносин, обміну полоненими, справи економічних та культурних зв'язків. Становище України ускладнювалося декларацією Вільсона, яка вказувала, що завдання союзників — відновлення єдиної Росії. Українській державі там місця не було.

На початку 1920 р. було укладено Варшавську угоду між дипломатичною місією УНР в Польщі і польським урядом, положенням якої було визнання за УНР права на існування на території східніше польського кордону 1772 р.

Однак вже 3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом в Ризі. Хоч уряд УНР відіслав до Риги для участі в дипломатичних переговорах професора С. Шелухіна, представництва УНР на Ризькій конференції не було. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та радянською Росією, за яким Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку.

Утворена 9 листопада 1918 р. рішенням Української національної ради Західноукраїнська Народна Республіка також намагалася здобути визнання інших держав. Посольства ЗУНР були створені у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, однак тільки Австрія визнала легітимність представництва ЗУНР. Місії ЗУHP існували також у Белграді, Римі та Ватикані, а згодом представництво ЗУНР було організоване також у США, Канаді та Бразилії.

В тяжких умовах польської агресії дипломатична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання своєї держави шляхом справедливого вирішення східно-галицької проблеми за участю США та Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення. Великі надії ЗУНР покладала на Паризьку мирну конференцію, яка зібралась у січні 1919 р. у Версалі, щоб накреслити нову політичну карту Європи. І хоч на Паризьку конференцію східні та західні Україна вирядили об'єднану делегацію після договору про злуку УНР та ЗУНР, на практиці західні українці задля досягнення своїх цілей діяли окремо. Як пише О. Субтельний у книзі „Україна: історія”, вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли мало симпатії на Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани французів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протягом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду Ллойд-Джорджа й ця підтримка закінчилася [48, с.35].

Правлячі кола Англії, Франції, США, власне, не були зацікавлені у повному розгромі ЗУНР, бо хотіли б використати її армію разом з польською проти Країни Рад. Вони вважали ідеальним виходом досягнення угоди між воюючими сторонами, але в інтересах Польщі. Про це свідчать заяви на Паризькій конференції голови загальної американської місії у Східній Європі Куліджа, який зазначив, що обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків.

Для втілення своїх планів налякана успішним наступом Галицької армії Антанта в лютому 1919 р. відрядила до Варшави місію, очолену Нулянсом, який закликав Антанту надіслати до Галичини польські дивізії, а сам відправив до уряду ЗУНР у Львові місію з представників держав Антанти у справі перемир'я з поляками на чолі з генералом Бартелемі. 28 лютого 1919 р. місія запропонувала негайно припинити воєнні дії, відвівши українські війська на лінію, що залишала полякам третину Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном. Перемир'я було підписане і набуло чинності 25 лютого 1919 р. Однак у зв'язку з неприйняттям українською стороною пропозиції Бартелемі щодо кордону між ЗУНР і Польщею по Бугу, західних кордонах Львівського, Перемишлянського і Бібрського повітів і далі по річці Стрий переговори з участю делегацій ЗУНР і Польщі у Ходорові, а потім у Львові було припинено. Навіть задля визнання і прихильності Заходу ЗУНР не могла прийняти ці ганебні пропозиції [29, с.14].

27 березня 1919 р. у Хирові розпочались переговори між представниками ЗУНР М. Лозинським, генералом Гембачевим та польською делегацією на чолі з графом А.Скарбеком. Польська сторона знову наполягала на визнанні демаркаційної лінії Вартелемі. Представники ЗУНР запропонували припинити вогонь і провести мирні переговори у Парижі під опікою Верховної Ради Антанти. Після звернень до Антанти голови уряду ЗУНР С. Голубовича і голови її делегації В. Панейка та заклику Верховної Ради з 19 березня 1919 р.