Запропоноване визначення міжнародного права узгоджується з тезою французького юриста-міжнародника Нгуена Куока Діня, що «міжнародне право визначається як право, яке застосовується до міжнародного співтовариства» [50, с. 77].

Як вважає цей автор, дане формулювання є найбільш простим і підтверджує соціологічний, тобто необхідний зв'язок між правом і суспільством. Тим самим підтверджується теза стародавніх римських юристів «ubi societas, ibi jus» (де суспільство, там і право).

Як пише у цьому зв’язку професор Мохаммед Беджауі, «те, що ми повинні тут пригадати є простою констатацією факту. Розуміння міжнародного суспільства як такого, що не тільки, з формальної точки зору, є сукупністю суб’єктів права, які визнані в певний момент часу міжнародним правом, але також як такого, що потенційно охоплює всі народи і всіх індивідів на Землі, тільки нещодавно отримало значну ступінь універсальності» [63,сс. 18-21].

На думку Беджауі, перед Першою світовою війною існував «ексклюзивний клуб» держав, які створили так зване «європейське міжнародне право», чи «європейське публічне право», яке в основному захищало інтереси членів цього клубу, що вважали себе «цивілізованими» державами. Однак подальший розвиток міжнародного права, як справедливо зазначає Беджауі, відбувався від «олігархічного права» до «права співтовариства» (law of community), від права держав до «права для народу» (law for people), від «права координації» до «права кінцевих цілей» (law of finalities).

«Міжнародному праву, – пише Беджауі, – яке традиційно сприймалося як інструмент координації суверенітетів, було поставлено завдання трансформації міжнародного суспільства і воно застосовується для реалізації таких кінцевих цілей, як мир, розвиток, людське щастя і екологічне збереження планети» [63, с. 23].

З точки зору сфери дії міжнародне право іноді поділяють на три види: 1) універсальне; 2) загальне (генеральне); 3) партикулярне.

Під універсальним міжнародним правом мають на увазі норми, які вважаються настільки важливими і фундаментальними для міжнародного співтовариства в цілому, що цих норм повинні дотримуватися всі суб’єкти міжнародного права незалежно від їхньої згоди (приклад такої універсальної норми – принцип pacta sunt servanda).

Під загальним міжнародним правом маються на увазі норми, що випливають з багатосторонніх договорів, сторонами яких є більшість держав. Причому такого роду договори часто мстять в собі норми, які вже є, або можуть стати в майбутньому універсальними нормами.

Стосовно партикулярного міжнародного права, то під ним розуміють норми, створені обмеженою кількістю держав, які є обов’язковими лише для цих держав. Різновидом партикулярного міжнародного права можна вважати регіональне міжнародне право.

Крім того, деякі сучасні вчені говорять про формування міжрегіонального міжнародного права як однієї з тенденцій на шляху до глобальної держави.

Перший раз термін «міжнародне право» (international law) було використано англійським філософом Ієремією Бентамом в 1780 році в його відомій праці «Вступ до принципів моралі та законодавства». Однак вже близько 1840 року в англійській мові та романських мовах відбулося повернення до старого терміну «право народів» («Law of Nations», «Droit des Gens», «jus gentium»). Дещо пізніше впродовж кількох століть в юридичній літературі мала місце своєрідна конкуренція та боротьба за популярність між цими термінами, яка завершилася перемогою терміну «міжнародне право» [42, с. 52].

Щодо терміну «право народів», який є перекладом латинського терміну «jus gentium», то цей термін є найстаршим і своїми коріннями сягає часів Античності.

За часів римського права термін «jus gentium» мав кілька значень.

По-перше, під цим поняттям розуміли ту частину римського приватного права, яка регулювала стосунки між римськими громадянами та іноземцями або стосунки між виключно іноземцями. У цьому сенсі «jus gentium» було в принципі правом перегринів (іноземців) і було своєрідною антитезою «jus civile», тобто тієї частини римського приватного права, яке регулювало стосунки виключно між римськими громадянами.

По-друге, термін «jus gentium» означав сукупність принципів і інститутів, які вважалися спільними для всіх народів.

По-третє, в III столітті нашої ери завдяки працям римського юриста Ульпіана термін «jus gentium» починають використовувати для позначення сукупності норм, які регулюють відносини між державами.

Однак в XVII столітті поширення набуває термін «міжнародне право» в латинській версії «jus inter gentes». Вважається, що одним із перших цей термін використав професор Оксфордського університету Ричард Зьоч (Richard Zouche) близько 1650 року, для того щоб підкреслити різницю між поняттям міжнародного права та поняттям «jus gentium», яке у той час ототожнювали з цивільним правом.

Разом з тим, на думку окремих вчених, термін «jus inter gentes» був вже відомим в канонічний період розвитку науки міжнародного права під час існування іспанської школи міжнародного права Віторіа і Суареза [60, с. 38].

Можна сказати, що термін «jus inter gentes» поступово трансформувався в сучасний термін «міжнародне право».

В університетах Російської імперії на самому початку міжнародне право викладалося під назвою «загальнонародного права», а в 1863 році воно змінило назву на «міжнародне право». Саме цей термін сьогодні є основним в сучасній науці міжнародного права Росії та України. Причому термін «міжнародне публічне право» найчастіше вживається як синонім терміну «міжнародне право».

Зауважимо, що в науці міжнародного права пропонувалися також інші терміни, наприклад такі, як: «зовнішньодержавне право», «міждержавне право», «міжсуверенне право», «право держав», «світове право», «глобальне право», «транснаціональне право», «космополітичне право» тощо.

Частина з цих назв підкреслює те, що основними суб’єктами міжнародного права є держави, а інші назви є занадто абстрактними і їм