В американський науці права, наприклад, говорять про «право міжнародних відносин США» (foreign relations law of the United States). Причому це поняття є ширшим, ніж поняття «міжнародне право, що застосовується до Сполучених Штатів» (international law as it applies to the United States) [65, с. 589], оскільки воно також охоплює ті норми національного права, які мають важливе значення для зовнішніх відносин США або мають суттєві міжнародні наслідки.

Однак ці вищезгадані терміни не набули достатньо широкого розповсюдження в науці і назва «міжнародне право» залишається найбільш популярною.

Разом з тим, незважаючи на те, що не всі юристи-міжнародники вважають назву «міжнародне право» цілком адекватною з огляду на динамічний розвиток цього права, все-таки існує кілька важливих аргументів на користь утримання саме цієї назви.

Так, польський вчений Тадеуш Василевський звертає увагу серед іншого на такі аргументи: по-перше, існують серйозні труднощі з пошуком альтернативного терміну, який би віддзеркалював всі риси і специфіку цього права; по-друге, з огляду на те, що слово «народ» у даному контексті є синонімом слова «держава», термін «міжнародне право» вказує на те, що саме держави залишаються його головними суб’єктами; по-третє, термін «міжнародне право» є традиційним і досить оригінальним [64,с. 34].

В юридичній літературі впродовж кількох століть жваво обговорювалося питання: чи можна взагалі вважати міжнародне право справжнім правом?

Юридична природа міжнародного права, тобто його визнання у якості об’єктивно обов’язкового правового порядку, піддавалася серйозним сумнівам з точки зору ортодоксального позитивізму. На думку ортодоксальних позитивістів, міжнародне право не є справжнім правом з огляду на те, що джерелом права може бути тільки державна влада, яка також забезпечує його примусову реалізацію; однак в міжнародному співтоваристві, яке базується на засаді суверенної рівності держав, немає такої влади, яка б стояла над окремими державам, і яка б створювала норми міжнародного права та примушувала б до їх дотримання. Саме тому, з точки зору ортодоксальних позитивістів, міжнародне право не можна вважати справжнім правом, оскільки воно за своєю суттю є лише «позитивною мораллю». Інакше кажучи, для них взірцем права було національне право і вони не враховували специфічний характер міжнародного права.

Слід визнати, що ортодоксальні позитивісти у певному сенсі мали рацію, оскільки абсолютизація ідеї суверенітету могла логічно призводити до заперечення юридичної природи міжнародного права.

Однак сьогодні концепція суверенітету під впливом об’єктивних процесів поглиблення взаємозалежності в рамках міжнародного співтовариства більше не розглядається як абсолютне явище, яке дає санкцію на будь-яку поведінку держави. Насправді, як справедливо зазначає польський вчений Роман Квєчень, ідея суверенітету є «регулятивною ідеєю» міжнародного права, тобто ідеєю, без якої неможливо було б раціонально обґрунтувати природу міжнародного права як права, що базується на відсутності взаємного підпорядкування його головних суб’єктів [63, сс.185-186]. Як вважає цей автор, особливістю міжнародного права є те, що воно виникло разом з ідеєю суверенітету, і зникне разом зі зникненням цієї ідеї .

В теорії та практиці міжнародного права дедалі частіше визнається верховенство міжнародного права по відношенню до ідеї суверенітету. Так, наприклад, іще в статті 14 проекту Декларації прав і обов’язків держав (1949) зазначалось: «Кожна держава має обов’язок підтримання своїх відносин з іншими державами у відповідності з міжнародним правом і у відповідності з засадою, що суверенітет кожної держави підлягає верховенству міжнародного права» [43, с.88].

Таким чином, ми не повинні трактувати суверенітет як ідею, що суперечить ідеї міжнародного права, оскільки міжнародне право є гарантією суверенітету держав, а сам суверенітет може бути ефективно реалізованим лише в рамках міжнародного права.

В сучасних умовах необхідність дотримання міжнародного права пов’язується також з правосвідомістю, яка передбачає верховенство міжнародного права в міжнародних відносинах.

Можна погодитися з такою думкою польських юристів-міжнародників Войцеха Гуральчика та Стефана Савицького: «Вирішальним аргументом, що міжнародне право є правом, становить факт, що всі держави визнають існування міжнародного права як права і його обов’язкову силу. На міжнародне право посилається Статут Об’єднаних Націй, який є основним правовим документом сучасних міжнародних відносин. Характерним є те, що держави, які уперто порушували чи порушують міжнародне право, не заперечували його існування. Скоріше за допомогою неправильної інтерпретації або явного обману вони намагалися довести, що їхня поведінка узгоджувалася з правом. Таким чином, незважаючи на певну слабкість апарату примусу і випадки його неефективності в міжнародних відносинах, міжнародне право є правом, а його обов’язкова сила визнається всіма державами» [62, сс.25-26].

Крім того, треба враховувати той важливий факт, що в сучасному міжнародному праві існують такі норми, які не залежать від волі суб’єктів міжнародного права, тобто які є обов’язковими для цих суб’єктів незалежно від їхньої згоди. Йдеться про імперативні норми міжнародного права (jus cogens), які становлять об’єктивний елемент міжнародного права.

Яким чином держави визнають міжнародне право та його обов’язковість для себе?

По-перше, практично в усіх конституціях, прийнятих після Другої світової війни, міститься визнання обов’язкового характеру міжнародного права та його норм.

По-друге, під час дипломатичних переговорів держави часто посилаються на норми міжнародного права для обґрунтування своїх позицій.

По-третє, всі міжнародні організації, в роботі яких беруть участь держави, вимагають від своїх членів дотримання норм міжнародного права.

По-четверте, національні суди застосовують норми міжнародного права, а в національному законодавстві можуть міститися посилання на міжнародні договори.

По-п’яте, існують міжнародні суди, які розглядають спори між державами, і які створені безпосередньо для того, щоб застосовувати міжнародне право.

У зв’язку з питанням, чому держави зобов’язані дотримуватися норм міжнародного права, в науці цього права висувалися різні теорії.

Так, наприклад,