Природно-правова теорія міжнародного права, яку ще іноді називають теорією основних (засадничих) прав держави, виводить засади міжнародного права з природи, чи сутності, держави. Як вважають прихильники цієї теорії, з самого факту існування держави випливають її засадничі, фундаментальні права, які повинні поважати всі члени міжнародного співтовариства. Хоча різні автори називають різні фундаментальні права держави і серед них немає єдності щодо їх точного переліку, найбільш часто вони виокремлюють такі права: право до існування, право до незалежності, рівності, поваги, а також право брати участь в міжнародних відносинах. За своєю суттю теорія основних прав держави є проекцією, перенесенням на ґрунт міжнародного права теорії основних, природних прав людини, відомої ще з часів Декларації незалежності Сполучених Штатів (1776) та французької Декларації прав людини та громадянина (1789). Дана теорія, що наголошує на суверенітеті та рівності держав, у свій час відіграла позитивну та прогресивну роль, однак в сучасних умовах її акцент не стільки на обов’язках держави та її повазі до прав інших держав, скільки на правах і свободах окремої держави може іноді мати негативні наслідки для міжнародного права. Ця теорія може призводити до атомізації міжнародного співтовариства та піддає сумніву можливість існування спільних інтересів в рамках цього співтовариства. Слід зазначити, що міжнародне співтовариство сьогодні прагне не стільки абсолютного суверенітету держав, скільки розвитку міждержавної співпраці в процесі розв’язання глобальних проблем в умовах глобальної взаємозалежності.

Згідно з позитивістською (волюнтаристською) теорією міжнародного права, основою обов’язкового характеру міжнародного права є спільна воля, чи згода, держав, яка виражається або в міжнародних звичаях, або в міжнародних договорах. Сучасні позитивісти вважають, що держава бере на себе міжнародно-правові зобов’язання з власної згоди (волі), однак потім ці зобов’язання залишаються чинними незалежно від згоди держави в силу засади добросовісності, яка передбачає, що «основою відносин, які є обов’язковими для держав, є їхня воля, яка їх зв’язує» [60, с.22]. Інакше кажучи, з тези про те, що основою обов’язкового характеру міжнародного права є воля, чи згода, держав не можна зробити висновок, що держава в будь-який момент може однобічно взяти назад свою згоду щодо певного міжнародно-правового зобов’язання. А відтак норми міжнародного права можна змінити лише за згодою всіх зв’язаних ними держав. Крім того, сучасні позитивісти визнають, що у випадку міжнародного звичаю, який має загальний характер і відповідає основним засадам міжнародного права, такий звичай автоматично зобов’язує кожну нову державу.

Від питання про обов’язковість міжнародного права слід відрізняти питання щодо його дотримання, оскільки норма міжнародного права може бути обов’язковою, але водночас її можуть не дотримуватися. Однак в цілому, як слушно зазначає американський юрист-міжнародник Луїс Хенкін, майже всі держави дотримаються майже всіх норм міжнародного права майже постійно.

Держави дотримуються норм міжнародного права з огляду на:

силу, яка гарантує виконання цих норм (приклад: мирні договори);

взаємність (приклад: норми дипломатичного та консульського права);

спільний інтерес всього міжнародного співтовариства (приклад: норми міжнародного права стосовно охорони довкілля, космосу та морського дна за межами національної юрисдикції).

Американський вчений Хенкін, зі свого боку, пояснює дотримання норм міжнародного права за допомогою концепції «міжнародної культури дотримання» (international culture of compliance), яка базується на основі «внутрішньої мотивації» держав до дотримання норм міжнародного права та «зовнішніх стимулах» (external inducements) [43,сс.49-51]. Якщо «внутрішня мотивація» спирається на міркуваннях морального характеру та повазі до світової думки (world opinion), то «зовнішні стимули» являють собою «горизонтальний примус» (horizontal enforcement) держави-правопорушника з боку інших держав.

Одним із перших розробив систематику міжнародного права Гуго Гроцій. Якщо до нього трактати з міжнародного права писалися по окремих частинах міжнародного права, то Гроцій вперше виклав предмет міжнародного права повністю і в певному порядку. Гроцій, наприклад, скористався термінологією римлян, які визначали міжнародне право як «право війни та миру». Згідно з систематикою Гроція всі норми міжнародного права діляться на норми права, що діють під час війни, а також норми права мирного часу [47, с.382].

Таким чином, спочатку міжнародне право сформувалось як право війни (jus in bello), до якого пізніше було додано право миру. Однак з плином часу в систематиці міжнародного права відбулись суттєві зміни, пов’язані з тим, що на перший план вийшло право миру, тобто норми, що регулюють мирні міждержавні відносини. В сучасній науці дихотомічний поділ міжнародного права на право війни та миру здебільшого вважається застарілим. Крім того, в сучасній науці можна зустріти різні варіанти систематики міжнародного права. Так, наприклад, оригінальністю відрізняється пропозиція польського юриста-міжнародника С. Нахліка, який пропонував поділити міжнародне право на частини, в яких би йшлося про: 1) міжнародне суспільство; 2) міжнародну взаємодію; 3) міжнародні конфлікти. У такий спосіб Нахлік, якщо скористатися термінологією зі сфери біології, ділив міжнародне право на анатомію, фізіологію та патологію міжнародних відносин[60, с. 31].

Однак сьогодні найбільш розповсюдженим є поділ міжнародного права на питання загального характеру, чи загальну частину (поняття, джерела, історія, суб’єкти, основні принципи, держава, територія, визнання, правонаступництво тощо) та галузі міжнародного права.

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене можна дати визначення міжнародного права. Міжнародне право – це правова система, що складається з принципів і