1.2. Виникнення міжнародного права

Походження міжнародного права є предметом спору серед вчених. Деякі автори починають розгляд відносин та угод між політичними правовими одиницями від давніх часів (III ст. до н.е.), включаючи докласичну давнину на Близькому Сході, Стародавні Грецію та Персію та римсько-елліністичний період. Домінуюча точка зору при вивченні міжнародного права полягає в тому, що воно виникло в Європі протягом періоду після Вестфальського миру (1648), який поклав край Тридцятирічній війні.

Щоб запобігти враженню про євроцентристський підхід і пояснити, що розвиток норм і засад міжнародного права був не тільки європейською справою, слід наголосити на регіональному розвиткові міжнародного права в Африці, на Далекому Сході, в ісламському світі, Латинській Америці та Південно-Східній Азії.

Як зазначив Р.П. АнаЇд, недоречно припускати, що міжнародне право розвивалось лише протягом чотирьох або п'яти сторіч і лише в Європі, або що монополія щодо встановлення правових норм для регулювання міждержавної поведінки належала християнській цивілізації. Як підкреслює Маджид Хаддурі, в кожній цивілізації людство прагнуло розвити в собі спільноту політичних правових, одиниць — сім'ю країн, взаємовідносини котрих регулювались низкою заснованих на звичаях норм і практик, а не бути однією країною з одним органом влади та однією системою права. Декілька сімей країн існували або співіснували в таких районах, як стародавні Близький Схід, Греція та Рим, Китай, ісламський і західний християнський світ, де принаймні одна відмінна цивілізація набула розвитку в кожному з них. У межах кожної цивілізації було розвинуто сукупність правових засад і норм, що регулювали поведінку країн у відносинах поміж ними за часів миру та війни [39, с.21].

Однозначним є те, що виникнення міжнародного права пов’язане з періодами еволюції людської цивілізації і розвитком міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і в Стародавній Греції та Стародавньому Римі необмежено панував культ сили в поєднанні з проповідуваною виключною правосуб'єктністю -обраністю серед інших народів. Тому держави стародавнього світу перебували між собою більше у стані війни ніж у мирі.

Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Проте, важливо враховувати "психологічну рису первісного життя усіх народів", яка полягала у прагненні будь-якого народу того історичного періоду не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б виключала будь-яке втручання ззовні (наприклад, спорудження у Великої китайської стіни). Така ж психологічна риса була властива стародавнім грекам і римлянам. Так, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб'єктністю [31, с.25].

Отже, міжнародне право виникло, почало складатися і розвиватися водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі. Це долини Тигру і Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів.

Регулятори взаємовідносин народів стародавнього світу мали досить часто релігійний і звичаєво-правовий характер. Безсумнівно, вони мали вплив на зміст перших власне юридичних міждержавних актів. Серед них найдавнішим є договір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, укладений близько 3 100 р. до н.е. Він підтверджував існуючий між ними державний кордон і непорушність його знаків. Сторони брали на себе зобов'язання щодо розв'язання спорів мирними засобами, на основі арбітражу. Виконання договору гарантувалося клятвами і звертанням до богів. Договір було укладено шумерською мовою, а його текст висічено на кам'яній стіні.

З середини 2-го тис. до н. є. кількість договорів, що дійшли до нас, зростає. Розширювалася регульована ними сфера міжнародних відносин, до якої можна віднести договори про тимчасові союзи, кордони, шлюби тощо. Найтиповішим, з точки зору нашого дослідження, для Стародавнього Єгипту є договір, укладений близько 1300 р. до н. е. між царем Хаттушілем та єгипетським фараоном Рамзесом II. Договір викарбувано на срібній табличці, переданій через посланника фараонові Рамзесу II, щоб попросити миру "наперед і до кінця вічності".

Але цих клятв, як свідчить історія, далеко не завжди додержувалися, виникали чергові збройні зіткнення. Характерно й те, що суб'єктами міжнародного права того періоду були не самі держави, а фараони, царі, князі тощо. Звідси походила значна кількість міжнародних договорів про династичні шлюби, які регулювали статус, наприклад, цариці, і мали в той період досить важливе політичне значення для закріплення мирних відносин між правителями [51, с.12].

Давній Схід не знав і принципу рівності суб'єктів міжнародного права. Єгипетський фараон мав верховенство навіть серед визнано "великих" правителів Вавилону, Мавританії, Ассирії, Хетської держави. Характерним для Давнього Сходу був теократичний і кастовий устрій держав, якого не знала Європа.

З усіх держав, які прийнято відносити до Давнього Сходу, найтиповіші риси, притаманні стародавнім теократіям, мала Індія. Виникнення перших державних утворень на території сучасної Індії належать до кінця 2-го, початку 1-го тис. до н. є. Природні багатства Індії приваблювали як завойовників, так і спонукали до торговельних відносин, що було характерним для міжнародного життя Далекого Сходу. Індія також не знала принципу рівності суб'єктів міжнародного права. Махаджаканади (територіальні утворення, так звані великі країни), з яких вона складалася, поділялися на три основні категорії: рівні, підлеглі (залежні) й вищі. При цьому суб'єктами міжнародного права вважалися не держави, а їх правителі.

Індією правили на основі священних Законів Ману. У зв'язку з кастовим устроєм Закони Ману забороняли під страхом жорстоких покарань будь-які стосунки з іноземцями, проте вони містили у собі настанови і приписи щодо гостинності для іноземців. Отже, можна