Активне міжнародне життя Індії вплинуло на розвиток міжнародного договірного права. Договорами регулювалися відносини як у мирний час, так і закріплювалися відносини за результатами війни. Слід зазначити, що в Законах Ману були й норми війни. У них, зокрема, підкреслювалося, що війна є надзвичайним засобом розв'язання суперечок, коли вичерпано всі мирні можливості. При цьому існували численні обмеження на застосування зброї.

Інші народи Стародавнього Сходу — перси, іудеї, фінікійці керувалися у міжнародних відносинах тими самими поняттями, що й індуси. Вони були переконані в тому, що саме вони — єдині представники божества на землі, тому є вищими за інші народи, відносини з якими можуть лише образити богів [31, с.30].

Перші вірогідні відомості про державні утворення на території сучасного Китаю свідчать, що в XIV-XIII ст. до н. є. там існувала держава Інь. Звичаї, які можна охарактеризувати як міжнародно-правові, належать до періоду імперії Чжоу (1-е тис. до н. є.). Це в першу чергу питання війни. Міжнародні відносини визначалися політикою Цаньші, що означало "поступове поїдання землі сусідів, на зразок того, як шовкопряд поїдає листя". Відсутність юридичної рівності великих і дрібних державних утворень породжувала визнання правомірності військового втручання. Договірна практика штатних держав стосувалася здебільшого мирних договірних відносин — територіальних проблем, договорів про союзи. Прикладом цього є договір 577 р. до н. є. між династіями Чу і Цзінь про союз і спільне ведення війн.

Розвиток відносин у Стародавній Греції багато чим відрізнявся від країн Давнього Сходу, що впливало і на розвиток міжнародного права. Уже в розумінні і практичному визнанні його суб'єктів греки виходили із зовсім інших уявлень, їх основою було вчення про поліс як самостійну територіальну й політичну одиницю, членами якої є тільки вільнонароджені вітчизняні громадяни. Тільки вони користуються всією повнотою прав, але тією ж мірою несуть відповідальність за долю своєї батьківщини [43, с. 23].

Греція на відміну від східних теократій не знала кастового поділу суспільства. Проте вона не могла відмовитися від іншого джерела нерівності між людьми в давні часи — вважалося, що громадянство, а не особа є основою права кожної людини. Рабство було зведене в ранг необхідної державної інституції. Для зовнішніх зносин було немислимим забезпечення миру.

У галузі міжнародного права для Стародавньої Греції періоду 1-го тис. до н. е. вже чітко виділялися право війни й посольське право. Війною греки вважали тільки збройні зіткнення між своїми полісами. Війни поділялися на законні й такі, що не мали законного підґрунтя. При цьому перелік законних причин практично не обмежувався. Найчастіше до них відносили: захист держави від покарання, захист релігійних святинь, виконання союзницьких зобов'язань тощо. Війну розуміли як боротьбу усіх громадян одного поліса з громадянами іншого поліса.

Говорячи про посольське право Стародавньої Греції, слід підкреслити, що греки не знали інституту постійного дипломатичного представництва. Посольства найчастіше були одноразовими і розв'язували конкретні проблеми [33, с.25].

Особливо цікавою є багатовікова, що тривала близько тисячоліття, практика Римської держави, яка мала свої особливості у сфері міжнародних відносин. Стародавній Рим і особливо римське право відіграли, на думку багатьох вчених, видатну роль першоджерела сучасного міжнародного права.

Порівнюючи Стародавній Рим і Стародавню Грецію, можна зауважити, що Рим лише скористався результатами діяльності народу, який уже зійшов зі сцени всесвітньої історії. Римський народ здійснив своє історичне призначення, започаткувавши єдність стародавнього світу, об'єднавши усі існуючі тоді держави під своєю верховною владою. Його політична історія репрезентує дві істотно різні епохи, названі періодом республіканського правління і періодом імперії. Ці два періоди не схожі між собою як за державними установами, так і за соціальним характером, що відобразилося на міжнародних відносинах Риму [39, с.22].

В епоху Римської республіки з точки зору міжнародного права найважливіше значення мають угоди римлян з іншими народами, які укладалися на основі рівності і взаємності (foedera aequa). Саме здійснення зовнішніх зносин і укладення договорів за своїм механізмом належали до компетенції народних зборів і сенату. Спочатку сенат приймав послів і вів з ними попередні переговори, він же обговорював питання про оголошення війни й укладання миру. Остаточне рішення з міжнародних питань виносили народні збори. Так, з народами, у дружбі з якими Рим був заінтересований, укладалися договори союзу, миру, дружби і гостинності. Проте в міру успіху римської зброї ставало дедалі більше нерівноправних договорів (foedera nоn aequa).

Забезпечення прав та інтересів іноземців, які перебували в Римі, здійснювалося на основі укоріненого в суспільстві і визнаного законом інституту гостинності. Римляни, безумовно, визнавали й неухильно додержувалися принципу дипломатичної недоторканності. Взірцем вважалася поведінка Сципіона Африканського, якій відмовився порушити імунітет послів Карфагена у відповідь на ворожі дії стосовно послів римлян. Як тоді Але при цьому вважали, посли перебували під охороною богів [30, с.20].

Період Римської Імперії істотно відрізняється від періоду республіканського правління як у внутрішніх, так і в міжнародних відносинах. Основна відмінність полягала в тому, що римський народ уже виконав свою історичну місію створення єдиної держави. Римська імперія являла собою внутрішньо об'єднане утворення колись розрізнених його складових частин, між якими вже не було "міжнародних" відносин. Підкоривши своїй владі увесь стародавній світ, народ - завойовник зупинився у своєму суспільному і державному розвитку, не зберігши того міжнародного значення, яке йому належало у