Уявлення про міжнародні відносини давніх римлян буде неповним, якщо не проаналізувати питання про те, чи знали вони міжнародне право в сучасному розумінні прав та обов'язків, які виникають у відносинах між державами. Це потрібно з'ясувати тому, що чимало дослідників римського права вважають за можливе шукати у римських юристів відповіді на спори, що виникають у міждержавних відносинах.

Безумовним доказом того, що римляни знали право, яке регулює відносини між народами, є римське право народів (jus gentium). Існування права народів дає підставу підтримувати думку, що jus gentium римської епохи виконувало функції міжнародного права, однак у дещо іншому розумінні, ніж сучасне його тлумачення. Засвоївши загальнолюдські засади, що є основою права всіх народів, jus gentium поширилося не тільки в стародавньому світі, а й стало джерелом громадянсько-правових законів і всієї юридичної освіти. Предметом регулювання jus gentium були не міжнародні відносини, а сукупність основних правових принципів, що визначали відносини, спільні для всіх народів стародавнього світу, між приватними особами, і серед них тими, що уособлювали володарюючі династії того періоду. Тому jus gentium слід розглядати не як прямий доказ існування у стародавньому світі міжнародного права в його сучасному розумінні, а як еволюцію цивілізації, правової думки стосовно застосування права у міжнародних відносинах [51, с.13].

Як було зазначено вище, більшість вчених притримуються думки про те, що період від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р. відноситься до періоду виникнення міжнародного права.

Процеси, що відбувалися всередині наймогутнішої з монархій стародавнього світу — Римської імперії, призвели до її занепаду. Уже в період республіканського правління римські громадяни стали виявляти огиду до військової служби. Тому Юлій Цезар був змушений звертатися до своїх ворогів — варварів, аби формувати з них легіони найманців. А в період імперії такі германські дружини стали чи не єдиною опорою Риму. Наслідком цього було заселення західних земель Римської імперії колоністами з-поміж варварів, які почали фактично розпоряджатися західними землями. У 395 р. відбувся остаточний політичний поділ раніше єдиної середземноморської імперії на два державні утворення: Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію). Хоч їх очолювали рідні брати, сини Феодосія і теоретично зберігалася ідея єдиної імперії, керованої лише двома імператорами, фактично і політично це були дві самостійні держави зі своїми столицями (Равенна і Константинополь), своїми імператорськими дворами, з різними завданнями, які стояли перед їх урядами [39, с.25].

У V ст. Західна Римська імперія впала. У її межах поселилися германські племена (готи, франки, вандали та інші). Східна (Візантійська) імперія, особливо після відокремлення грецької церкви від римської, реалізувала свої політичні наміри у Східній Європі та Азії, ізолювавшись певною мірою від західноєвропейських народів. У цілому перехід від міжнародного права стародавнього світу до міжнародного права середніх віків тривав кілька століть. Починаючи з IX-X ст. важливу роль у європейських міжнародних відносинах стала відігравати Київська Русь. Тому, говорячи про розвиток міжнародних відносин і регулювання їх правом, слід розглядати всі європейські держави того періоду.

Після розпаду Римської імперії домінуючий вплив у Західній Європі мали германські племена. За уявленнями давніх германців, право на існування мав лише той, хто був у змозі захиститися власними силами. Саме у силі германці вбачали джерело будь-якого права і підвалини приватних і суспільних відносин. Цей принцип індивідуалізму породив у громадських і державних взаєминах відцентрові прагнення середньовічних народів, які наклали відбиток на феодальне життя Західної Європи. Саме в цей період відбувався пошук і становлення еволюційних взаємовідносин між особою і суспільною владою. Дедалі більшого значення набували ідеї особистості і притаманні їй права, які не визнавалися у стародавньому світі [31, с.33].

Чинником, що значно вплинув на формування суспільного і державного облаштування середньовічних народів, була християнська релігія. Вона поєднала західноєвропейські народи і стала джерелом їх духовного розвитку. Канонічне право католицької церкви істотно впливало на цивільні й кримінальні закони середньовіччя. Усе це формувало і міжнародні відносини західноєвропейських держав того періоду, і феодальний порядок, який встановлювався.

Таким чином можна говорити про те, що міжнародне право в Західній Європі існувало навіть за часів Середньовіччя. Але Європа за тих часів, через те що не була поділена на країни в сучасному сенсі, була не дуже придатна для розвитку міжнародного права. Зараз ми думаємо про країни як такі, що мають безперечний політичний контроль над власною територією та незалежні від зовнішнього політичного контролю. Середньовічні королі в такому стані не перебували: внутрішньо вони поділяли владу зі своїми баронами, кожен з яких мав власну армію; зовні вони визнавали щось на зразок зобов'язання вірності та покори Римському Папі та імператору Священної Римської імперії.

Коли почали з'являтися могутні централізовані держави, такі, як Англія, Іспанія, Франція, Нідерланди та Швеція, які вимагали необмеженого суверенітету та більше не підкорювались верховній владі, то водночас розвивались і нові міжнародні стандарти, які поширювались і на відносини з неєвропейськими країнами — Османською імперією, Китаєм та Японією. В XV-XVI ст.ст. з відкриттям морських шляхів до Далекого Сходу та повторним відкриттям Америки, морські держави переступили попередні межі політичного світу Європи. Наслідком цього став розвиток концепції суверенної держави, спочатку в теорії, а тоді на практиці в Іспанії, а потім, вже в XVII ст., також у Франції [51, с.16].

Розглянемо деякі характерні для міжнародного права тієї епохи риси, такі як: право війни; договірне право; суб'єкта міжнародного права; дипломатичне право.

Градацію перелічених рис міжнародного