На відміну від стародавніх держав, які вбачали у війні природний стан, християнські держави середньовіччя розглядали її у відносинах між собою як один з виявів "суду божого". Тому ідеологічною і юридичною підставою війни була місія утвердження "істинної" віри, за якою приховувалися політичні й економічні інтереси.

Оголошення війни вважалося обов'язковим і загальновизнаним. Робилося це усно чи письмово через послів. Приблизно з XV-XVI ст. при оголошенні війни стали використовувати так звані маніфести, які обнародувалися для загального відома - День проголошення маніфесту і вважався днем початку війни. Учасниками війни (комбатантами) могли бути всі піддані чоловіки [46, с.50].

Режим полону в період воєнних дій визначався виключно соціальним становищем полоненого, причому існувала практика викупу полонених. У період середньовіччя практично не було інституту нейтралітету держав. Нейтралітет держави міг бути встановлений уже після початку війни шляхом укладення спеціального договору або шляхом проголошення декларації. Нейтралітет містив у собі або односторонню відмову від допомоги воюючим сторонам, або зобов'язання воюючих сторін не порушувати нейтралітету. Проте надання при цьому дипломатичної допомоги, за встановленим звичаєм, не заборонялося.

На зміну практики "приватних" війн раннього середньовіччя поступово прийшов принцип, за яким правом оголошення і ведення війни наділявся лише визнаний самостійний володар, наділений ознаками суб'єкта міжнародного права. Приблизно в XII-ХШ ст. склалося вчення про законні підстави війни, які пов'язувалися з утвердженням "істинної" віри [55, с123].

Панівний за середньовіччя принцип "кулачного права" і особи, яка за ним стояла, де багато залежало від зв'язку васала з сюзереном, мав і позитивні наслідки для середньовічних суспільних і міжнародних відносин. Сила викликала протидію слабших осіб і держав, які не вбачали в «кулаці» основи права, і це виявлялося у різних союзах і об'єднаннях. Саме в союзницьких договорах вбачався шлях до захисту своїх інтересів і обстоювання своїх прав [39, с.25-26].

У результаті договірних відносин склалося розуміння одного з основних прав самостійних суб'єктів міжнародного спілкування — права самостійного провадження зовнішніх зносин і укладення договорів.

Саме феодальне суспільство в перші періоди свого існування за формою було наче системою договірних зв'язків. Договірна практика трансформувалася від усних договорів, що супроводжувалися зазвичай клятвою і релігійним обрядом сторін, до поступового переважання договорів у письмовій формі. Договори складалися найчастіше латиною, рідше — мовою сторін. Підписували їх володарюючі монархи або їхні посли. Для надання договорам стабільності монарх підписував їх "за себе і своїх спадкоємців".

Поряд з клятвою як засобом забезпечення договору за середньовіччя активно практикувалися видача заручників з-поміж родичів володарюючої особи, застава цінностей і навіть застава території. Відомо, наприклад, що Корсика, яка належала Генуї, була передана нею під заставу Франції. А оскільки Генуя не виконала перед Францією договірних зобов'язань, Корсика стала французьким володінням [43, с.23].

Поступово до договірних норм середньовічних держав включалися і норми дипломатичного права. Це зумовлено виникненням у Європі після XIII ст. інституту постійних дипломатичних представників. Велике значення надавалося питанням безпеки та особистої недоторканності посла. Порушення цих правил завжди тлумачилося і розцінювалося як порушення загальноприйнятих міжнародних норм. Тим паче, що посол вважався особистим представником самого монарха [52, с.22].

Важливим з точки зору розвитку міжнародного звичаю є виникнення інституту консулів. Приблизно у X ст. з розвитком міжнародної торгівлі купці і мореплавці приморських міст обирали зі свого середовища авторитетних представників, які захищали їхні інтереси перед місцевою владою. Так з'явилися перші консули-іноземці. До XIII-XIV ст. ця практика поширилася по всій Європі. Консульства із простих представників іноземців перетворилися на державні установи. Цей процес закріпився і в договірній практиці між державами про статус іноземців на їхній території. Хоч, як зазначають дослідники, в цілому мирні відносини і цивільні стосунки у середні віки практично не забезпечувалися. Свідченням цього було тяжке становище іноземців, які жили на землі феодалів. Життя і свобода іноземців цілком залежали від цих власників. За середньовічними звичаями, феодал, наприклад, вважався єдиним спадкоємцем усього майна померлого на його території іноземця.

Названі основні риси міжнародно-правових відносин були характерними для Європи в цілому аж до середини XVII ст., тобто до завершення Тридцятилітньої війни (1618—1648 pp.) [44, с.39].

Таким чином, у найширшому розумінні міжнародне право можна визначити як сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. Предметом міжнародно-правового регулювання є як двосторонні та багатосторонні відносини між державами, міжнародними, міжурядовими організаціями і державоподібними утвореннями.

Як ми вже зазначали, походження міжнародного права є предметом спору серед вчених. Деякі автори починають розгляд відносин та угод між політичними правовими одиницями від давніх часів (III ст. до н.е.), інші говорять про виникнення його в Європі протягом періоду після Вестфальського миру (1648), який поклав край Тридцятирічній війні, хоча витоки міжнародного права походять від древніх цивілізацій в Африці, на Далекому Сході, в ісламському світі, Латинській Америці та Південно-Східній Азії.

В епоху Римської республіки відбувся бурхливий розвиток міжнародного права. Велике значення мають угоди римлян з іншими народами, особливо укладені на основі рівності і