За Йосифа ІІ модернізаційні реформи, що мали запобігти відставанню імперії Габсбургів від Пруссії, набули ще більшого розмаху. Підхід до реформування суспільства був комплексним: зміни одночасно відбувалися у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника (бюрократа), було проведено переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку і контролю (особливо скрупульозно переписано земельні володіння). Військова реформа ввела обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Значний вплив на розвиток держави мали реформи у сфері освіти, релігії та аграрних відносин (1784 р. сільським громадам надано право самоврядування; змінився статус священиків, які стали державними службовцями). Йосифінські реформи мали на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією могутності імперії /59/ 82). /59/ 82) C. 41.

Після смерті Йосифа ІІ (1790 р.) у правлячих колах імперії на заміну реформаторству, лібералізму й освіченому абсолютизму приходять консерватизм та контрреформізм. Спадкоємці Йосифа ІІ – Леопольд ІІ (1790-1792) та Франц І (1792-1835) побоюючись, що поглиблення реформ може спровокувати щось подібне на Французьку революцію, майже до середини ХІХ ст. відмовилися від ідей та практики модернізаційного курсу, звівши йосифінські реформи нанівець /156/ 83). /156/ 83) S. 30.І лише революційна хвиля 1848-1849 рр. започаткувала новий етап модернізації імперії, у тому числі і в сфері управління підлеглими територіями.

Таким чином, у XVIII ст. в Австрії посилився процес централізації державного управління. Було створено достатньо ефективну систему управління підвладними територіями як у центрі, так і на місцях. Їхні методи управління повністю відповідали традиціям австрійського абсолютизму. Спроби модернізувати державно-правову систему були половинчастими і залежними від вимог часу. Та навіть попри певні невдачі у модернізації, Габсбурзька імперія трималася завдяки особі цісаря та численного бюрократичного апарату.

2.2. Політико-правове обґрунтування входження Галичини до складу держави Габсбургів

В останній третині ХVІІІ ст. сформувалося нове співвідношення політичних сил у тогочасній Європі, що дало змогу Австрії розширити свої володіння на сході. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р., здійсненого Австрією, Пруссією і Росією, до складу монархії Габсбургів включено етнічні польські й українські землі, які утворили окрему провінцію – Королівство Галичини і Лодомерії (Kцnigreich Galizien und Lodomerien). В урядовій австрійській термінології захоплення цих земель отримало назву „ревіндикації”, або “прийняття” /80/ 84). /80/ 84) C. 87.Нині наведені терміни, що означують входження Галичини, частини Волині та Поділля, по суті справи, витіснені поняттям “інкорпорація” /162/ 85). /162/ 85) C. 1.

Підсумком хаосу у Речі Посполитій, викликаного невдоволенням правлінням Станіслава Августа Понятовського та втручанням у внутрішні справи Росії, стала найбільша й остання конфедерація шляхти – Барська (проголошена 1768 р.). Конфедерати ставили за мету відновлення “золотих вольностей” польського республіканізму, апелюючи до засад “давнього устрою згідно з первісними засадами Речі Посполитої” /94/ 86). /94/ 86) C. 265.Відповіддю на Барську конфедерацію стала інтервенція російської армії, а розгром конфедератів став формальною підставою до першого поділу країни. 5 серпня 1772 р. у Петербурзі представники Росії, Пруссії та Австрії підписали угоду, за якою відбирали на свою користь т.зв. санітарні смуги – території по периметру Речі Посполитої. Існує твердження, що плани розподілу Речі Посполитої, зокрема між представником Росії Голіциним та Австрії Кауніцем були узгоджені ще 22 січня 1772 р. /48/ 87). /48/ 87) S. 59.

У підсумку, до Пруссії відійшли три північно-західні воєводства, Вармінська єпископська область і північна частина Великої Польщі загальною площею 36 тис. кв. км. З населенням 580 тис. чол., до Австрії – землі Малої Польщі, а також Галичина з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств обширом 83 тис. кв. км. З 2 тис. мешканців, до Росії – східно білоруські землі з Полоцьком, Вітебськом і Мстиславом, а окрім цього – частина Ліфляндії (Латвії), що загалом склало 92 тис. кв. км. З 1 тис. населення /94/ 88). /94/ 88) C. 265.

У спільній декларації трьох монархів зазначено основну причину поділу Речі Посполитої – “справедливо остерігаючись цілковитого розпаду держави через анархію та дух угруповань”, через “безлад і колотнечу, що може й нам зашкодити” /126/ 89). /126/ 89) S. 6.Думку про політичний хаос всередині Речі Посполитої поділяє історик права Освальд Бальцер, котрий наголошує на “анархії, що йшла з гори, анархії влади й урядових органів” /101/ 90). /101/ 90) S. 25.Авторитетний австрійський історик Ерік Цьолнер зі свого боку відзначив, що “внутрішні сили польської коронної шляхетської республіки навіть віддалено не відповідали велетенській території цього державного утворення /93/ 91)”. /93/ 91) C. 307.Вартує навести і позицію нинішнього австрійського консульства у Львові (2002 р.):