частину Королівства Галичини і Лодомерії. Його західну частину складали етнічні польські землі (Малопольща). З території колишнього Володимир-Волинського князівства до складу Австрійської імперії увійшла лише південна частина. Цікаво, що ніхто й не задумувався, де закінчується територія Галичини, а де починається територія зазначеної в документах Лодомерії /116/ 117). /116/ 117) S. 19. Пізніше, ближче середини ХІХ ст. до провінції було долучено Краківщину, ще одну частину Малопольщі. Тому Королівство Галичини і Лодомерії було цілковито штучним утворенням, яке мало небагато спільного з історичною традицією /59/ 118). /59/ 118) C. 22.
Прислухавшись до порад прусського короля Фрідріха ІІ і керівника міністерства зовнішньої політики Росії графа Паніна, австрійський канцлер В.-А. Кауніц доручив розшукати в архіві Австрії матеріали, які б виправдовували акт поділу Польщі і засвідчували прив’язку до галицьких земель. Це завдання доручили радникові Гофрату Теодору Антоні Розенталю, чеському архіваріусу Адаму Колару й угорському історику Бенедеку /76/ 119). /76/ 119) C. 2. Як згодом зізнавався і бідкався канцлер: “вияснити, докладно висвітлити слушність наших претензій було досить важко” /113/ 120). /113/ 120) S. 12.
Історико-правове обґрунтування розпочиналося розлогим вступом-аргументацією, у якому стверджувалося, що „за свідченнями найдостовірніших польських та угорських істориків ХІ і ХІІ ст., а також багатьох інших автентичних документів, угорські королі були тоді і навіть ще давніше на підставі найправедніших прав володарями Королівства Малої, або Червоної Руси, а передусім двох частин цього Королівства – Галичини і Лодомерії, з яких одна простягається далеко з глибин Поділля, а друга займає значну частину Волині, Перемишльські землі та інші значні території. Тому ці землі відтоді і аж по нинішній день належать до королівського угорського титулу” /87/ 121). /87/ 121) C. 14.
Автори „Виводу прав королівства...” виконали нелегке завдання. Це, зрештою, визнавав сам В-А.Кауніц, доповідаючи 8 жовтня 1772 р. Марії Терезії про результати роботи. „Важкі мали бути спроби, – зазначав він, – щоб таку складну, протягом століть занедбану і майже цілком забуту справу знову з’ясувати, детально висвітлити і підкріпити доказами, на підставі яких зрозумілою була б тепер обґрунтованість наших претензій /114/ 122) ”. /114/ 122) S. 47. Однак, австрійський канцлер, мабуть, свідомо не згадав про те, що ці труднощі полягали насамперед у відсутності документальних доказів. Претензії Габсбургів були хиткими, а виготовлений документ повинен був створити видимість правомірності несправедливого акту поділу Польщі та участі у ньому Австрії.
Юридичною основою цього т.зв. обґрунтування був історичний факт короткочасного панування в Галицько-Волинській державі представників угорської династії Арпадів і короткочасна приналежність Галицько-Волинського князівства до Угорщини (Корони Св. Стефана). Коли у війні з Польщею в битві під Завихвостом над Віслою у 1205 р. загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, його союзник Андрій II, скориставшись правом опіки над вдовою і дітьми того, тимчасово заволодів державою Романа і назвався її королем. Цей титул згодом використовували в офіційних документах і його наступники /72/ 123). /72/ 123) C. 14.
Як докази цього факту наводилися витяги з польських, українських й угорських хронік та літописів, лист угорського короля Андрія II до Папи Інокентія III, лист Папи Григорія III до Андрія II, печатки і документи давніх угорських королів, які містили титули і герби Галича та Володимира та ін. Для того, щоб довести законність прав Австрії на галицькі землі, автори „Виводу прав королівства” посилалися на деякі історичні факти, зокрема, договір між угорським королем Робертом і польським Казимиром Великим від 1352 р. (за іншими відомостями – 1350 р.), згідно з яким син угорського короля Людовик визнавався спадкоємцем польської корони (на випадок, якщо його дядько Казимир помре, не залишивши спадкоємця чоловічої статі).
Проте Людовик, ставши угорським королем, віддав Галицько-Волинське князівство Казимирові із застереженням, що коли б у Казимира народився син, то згадана територія мала б повернутися до Угорщини зі сплатою ста тисяч угорських золотих. У випадку, якщо той не залишить спадкоємця, польська і руська корони повинні перейти до Людовика; двостороннє зречення прав у 1394 р. – Сигізмунда на користь польської корони, з одного боку, і Ядвіги та Ягайла на користь угорської – з іншого; приєднання до угорського королівського титулу додатка rех Galісiае еt Lоdоmеrіа, який використовувався аж до часів Марії Терезії /36/ 124). /36/ 124) Titulus Medius, S. 1.
Намагання “направити” ситуацію в Речі Посполитій (те, що від неї залишилося) після першого поділу, викликало обговорення правомірності прав Австрії на галицькі землі. Відповідь на “Вивід прав Королівства” польський король Станіслав Август Понятовський доручив дати історикові та економісту Ф. Лойкові, який відповідав також і на “Виводи прав” Пруссії та Росії. Той доволі швидко впорався з дорученням і вже 1773 р. з’явилася друком його „Відповідь на вступний Вивід прав угорської корони до Червоної Русі та Поділля, а чеської – до князівств Освенціма і Затора” /35/ 125). /35/ 125) S. 27. Цілком зрозуміло, що обґрунтування територіальних претензій Австрії, Росії та Пруссії поставлено під глибокий сумнів.
Після інкорпорації Галичини у Відні зріс інтерес до Північної Молдавії, яка з 1772 р. стала межувати із новоприєднаними землями. Ця територія утворювала із півночі та заходу клин між недавно приєднаною Галичиною і Семиграддям. Тому приєднання цього краю мало забезпечити тісніший зв'язок між провінціями Габсбурзької імперії /83/ 126). /83/ 126) C. 10. 19 червня 1773 р. майбутній цісар Йосиф ІІ вислав з Чач-Регена (Семиграддя) листа своїй матері Марії