31 серпня 1774 р. австрійське військо під командуванням обервахмістра Міга з Галичини вступило на Буковину, яку перед тим залишили росіяни. Того ж дня головне командування перебралося до Чернівців, яке стало головним містом краю. Окупаційними військами командував генерал-майор Габріель барон фон Сплені, який під час окупації перебував у Снятині і тільки в середині жовтня 1774 р. перебрався до Чернівців /65/ 127). /65/ 127) C. 67-68.

Буковина (з містами Чернівці, Серет і Сучава) стала австрійською без єдиного пострілу. До 1775 р. назва Буковина не вживалася, до того переважно послуговувалися термінами Чернівецький генералітет або ж Галицький прикордонний генералітет. Однак після 1775 р. історичну назву землі було відновлено. Самі ж переговори з Туреччиною про передачу Буковини почалися лише після її окупації. 7 травня 1775 р. підписано конвенцію про передачу, а 2 липня наступного року були остаточно встановлені кордони переданої території. Упродовж 1775-1786 рр. Буковина становила окрему адміністративну одиницю, однак 1787 р. приєднана до Галичини. Таким чином, буковинські землі стала черговим – “25-им клаптиком” держави Габсбургів /83/ 128). /83/ 128) C. 11.

3 травня 1815 р. між Росією, Пруссією та Австрією було укладено договір, який остаточно закріпив територію Галичини за Австрією. За цим договором Австрія анексувала Галичину передусім з метою розширення власної території та зміцнення кордонів, а тому не мала на меті сприяти політичному та соціально-економічному розвиткові цих земель. Після Віденського конгресу 1814-1815 рр. Габсбурги домоглися повернення майже всіх своїх володінь, у тому числі слов’янських земель, втрачених раніше. Тоді ж Далмація, Бока Которська і колишня Дубровницька республіка були об’єднані в єдину адміністративну одиницю Далмацію. Вона разом з Хорватією і Славонією становили так зване Триєдине королівство. Формально воно входило на правах персональної унії до складу Угорської держави. Проте, фактично, Далмація підпорядковувалася як окрема земля безпосередньо австрійському урядові.

Відповідно до рішення Віденського конгресу від 3 травня 1815 р. Австрії було повернуто Тернопільський округ (перебував у складі Росії з 1809 р.). У 1812 р. на підставі Бухарестського мирного договору до складу Росії увійшов і Хотинський повіт, що якийсь час перебував у складі імперії Габсбургів. Тоді ж Відень під своїм протекторатом створив Краківську республіку, питання приналежності якої не було остаточно вирішене ще з часу третього поділу Польщі /136/ 129). /136/ 129) S. 27. Кордон між Краковом та Австрією пролягав річкою Віслою. У березні 1846 р. австрійські війська, придушуючи повстання, зайняли Краків і його околиці. Краківська республіка припинила існування і 6 листопада 1846 р. її територія була офіційно приєднана до Королівства Галичини і Лодомерії.

Отже, в результаті внутрішньополітичної нестабільності в Речі Посполитій, Галичина у 1772 р. була інкорпорована до складу держави Габсбургів під назвою Королівство Галичини та Лодомерії. Короткочасне перебування Галицько-Волинського князівства в ХІІІ ст. у складі Корони Св. Стефана (Угорщини) послужило історичним виправданням анексії. Але Галичина не була приєднана до Королівства Угорщини, а трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підлягала Відню.

2.3. Специфіка організації управління Галичиною у складі Австрії

Одразу після інкорпорації Галичини до Австрії, перед Віднем постало питання про запровадження на приєднаних територіях устрою, подібного до інших коронних земель монархії. У період австрійського правління в Галичині було запроваджено нові підходи у сфері управління та самоврядування. В адміністративному плані Королівство Галичини і Лодомерії мало статус коронного краю і було наділене такими ж правами, як й інші складові імперії. Назагал, державно-правові акти Австрійської держави надали Галичині більше прав й усунули обмеження, які існували у Речі Посполитій /78/ 130). /78/ 130) C. 84.

Після того, як на галицьких теренах з’явилися австрійські війська, і проголошено про приєднання Галичини до складу Австрійської імперії, у Львові обладнано резиденцію австрійського генерал-губернатора та центр адміністративної влади нової провінції – Королівства Галичини та Лодомерії з князівством Освенцимським і Заторським. 4 жовтня 1772 р. мешканці Львова, що перетворився на важливий адміністративний центр, склали урочисту присягу новій владі, а вже 1793 р. у місті скасовано магдебурзьке право. Із усього переліку прав самоврядування за містом залишалося обмежене право судочинства й управління громадським майном. На території Галичини створювались “юридики” – ділянки, вилучені з підпорядкування міських властей /137/ 131). /137/ 131) S. 50.

У 1793 р. Йосиф ІІ видав патент, що проголошував міською владою магістрати. Функцію нагляду мали виконувати міські відділи, до складу яких мали входити кількадесят міщан, визначених шляхом голосування. Магістрати складались з кільканадцяти обраних на чотири роки райців (з початку ХІХ ст. – пожиттєво). Саме магістрату належала основна влада в місті, а міський відділ виконував лише обмежений нагляд над деякими його діями. Бургомістр був просто державним чиновником, з тією тільки різницею, що оплачувався з міської, а не з державної каси /55/ 132). /55/ 132) C. 133. Магістрат поділявся на три сенати: цивільний, карний і політичний. Два перші виконували функцію судочинства, а останній займався господарськими справами. Сфера діяльності цивільного сенату охоплювала і питання торгівлі. Карний сенат виносив покарання лише в тій місцевості, де діяв, розглядаючи справи незалежно від стану. Політичний сенат, окрім адміністративних справ, розглядав