У 1786-1849 рр. до складу Галичини як 19 округ входила Буковина, приєднана 1774 р. до Габсбурзької імперії. Окрема тимчасова військова адміністрація там була запроваджена у 1774 р. і діяла до 1787 р. Вона підпорядковувалася Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Лодомерії у Львові. Зрозуміло, що керівні посади в ній обіймали лише військові. Так, першим військовим комендантом краю став у 1778 р. генерал-майор Г. Сплені; його наступником, що суттєво доклався до вдосконалення управлінської системи був К. Енценберг (1778-1786 рр.). Тимчасова військова адміністрація виконала чималий обсяг роботи: облаштувала кордони, владнала відносини між буковинськими станами, вдосконалила роботу судів і т.п. /65/ 163). /65/ 163) С. 73.

Буковина поділялася на чотири дистрикти (з 1 серпня 1794 р. – повіти): Чернівецький, Вижницький, Серетський, Сучавський та окремий Довгопільський. Згідно цісарського листа від 6 серпня 1786 р. Буковина об’єднувалася з Галичиною і була підпорядкована Львівському апеляційному судові. Резиденцією окружної влади були призначені Чернівці, а першим окружним старостою став Бекк. На думку дослідника історії Чернівців Раймунда Фрідріха Кайндля, основною причиною об’єднання Буковини з Галичиною було прагнення до чіткішого та простішого адміністрування /65/ 164). /65/ 164) С. 73. Подібні розпорядження цісаря Йосифа ІІ у розглядуваний період з’являлися і стосовно інших країв.

Приєднання Буковини до складу Галичини, безумовно, відбулося і під впливом польських політиків. Буковинська знать неодноразово зверталася до імператорів з проханням відокремити Буковину від Галичини, мотивуючи це тим, що мовні, релігійні та інші відмінності між цими землями, ускладнюють адміністративне управління ними. Імператор Леопольд ІІ у 1790 р., котрий був прибічником “часткового відокремлення Буковини від Галичини”, пообіцяв розв’язати це питання, однак не завершив цієї справи. Остаточним став декрет надвірної канцелярії, датований 29 вересня 1790 р. У ньому йшлося про те, що “те об'єднання, яке відбулося в 1786 р. з метою спрощення державного управління, не могло більше продовжуватися, оскільки досвід показав, що через відмінність у мові, традиціях та звичаях жителів не можна очікувати повної злагоди /65/ 165)”. /65/ 165) С. 74. Тому було вирішено знову відділити Буковину від Галичини настільки, що її в майбутньому не розглядали як частину цього королівства, її стани не були частиною Галицьких станів, проте Буковина залишалася з Галичиною у зв’язку, який передбачав “безпеку і захист”. Отже, повного відокремлення Буковини від Галичини не відбулося, а Чернівці, як і раніше, залишалися окружним містом Галичини /65/ 166). /65/ 166) С. 74.

Протягом багатьох років визначення статусу Буковини відкладалося, лише 30 квітня 1817 р. імператор Франц І проголосив, що Буковина залишається у віданні Галичини. І лише в умовах революції 1848-1849 рр. питання про роз’єднання територій постало з новою силою. Про адміністративне відокремлення Буковини просили ще з 1846 р., коли був здійснений новий адміністративно-територіальний поділ, за яким територія Галичини поділялася на 74 повіти (Bezirk), очолювані старостами і начальниками повітів. Однак тоді Надвірна канцелярія пояснила, що “в указах адміністративного характеру стосовно Галичини береться до уваги конституційне становище Буковини та її своєрідність”.

В період “весни народів” за сприяння голови чернівецького міського та крайового суду Карла Умляуффа фон Франквелля укладено спеціальну петицію, відіслану у червні 1848 р. до Відня. Ця петиція мала успіх, бо у дарованій конституції 4 березня 1849 р. Буковина проголошувалася окремим від Галичини краєм, з власним управлінням та крайовим урядом. Однак повне відокремлення відбулося не відразу, бо 31 грудня 1851 р. було скасовано конституцію 1849 р. І хоч Буковина зберігала самостійність, організація крайового сейму та виконавчого комітету відтягнулася на декілька років. Лише згідно губернського декрету 10 травня 1854 р. у Чернівцях було утворено самостійні крайові державні органи, і “з цього дня проголошено самостійність герцогства Буковина, а також його президента і всіх органів, а саме таким чином, що вони незалежно від Львівської губернії підпорядковуються виключно державному міністерству /65/ 167)”. /65/ 167) С. 91.

Керівником Королівства Галичини і Лодомерії з часу приєднання вважався губернатор, який призначався імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління (яке він очолював), що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. До компетенції цього органу входило адміністративне управління краєм, розпорядження державним майном, стеження за церковними справами, гарантування безпеки підданих, стягнення податків, контроль за промисловістю, сільським господарством, торгівлею тощо /130/ 168). /130/ 168) S. 19. Губернське правління перетворилося на основний орган, який репрезентував політику Відня у Галичині. У 1772-1849 рр. в Галичині змінилося 14 губернаторів. Усі вони були заможними і впливовими австрійськими німцями, крім останнього – польського магната В. Залеського /75/ 169). /75/ 169) С. 235.

Водночас із запровадженням нового адміністративно-територіального поділу 16 жовтня 1772 р. був виданий патент від про скасування всіх попередніх державних установ Польської держави, патент від 20 жовтня цього ж року про запровадження присяги для судових працівників і порядок винесення вироків ім’ям імператриці Марії Терезії /36/ 170). /36/ 170) Supprimuntur antique Officia, S. 5-6. Окремим розпорядженням А. Перген 23 грудня 1772 р. зобов’язав усіх помічників, орендаторів і духовних осіб на території Галичини подати упродовж восьми днів через повітових комісарів або офіцерів австрійської армії, котрі розташовувалися поблизу них, докладні відомості про запаси хліба Зазначимо, що цим розпорядженням євреям заборонялося вести будь-яку торгівлю хлібом,