Сесія 1845 р. стала для Галицького станового сейму останньою, після чого настав т.зв. акт абдикації – або “розв’язання сейму” /133/ 235). /133/ 235) S. 95. Наступний рік в історії Галичини, передусім західної її частини, був непростий. Провал задуму підняти у 1846 р. повстання, підірвав позиції польської шляхти. Дізнавшись, що польська шляхта готує повстання, австрійській урядовці переконали селян Західної Галичини в тому, що їхні пани збираються й далі їх визискувати. Розлючені польські селяни не те що не підтримали повстанців, але й виловлювали і знищували їх. Звісно, події 1846 р. переконали Відень у недоцільності плекати інституції на зразок Галицького станового сейму, що міг стати осередком опозиції. Влада побоювалась повернення до олігархічного свавілля, яке існувало в Речі Посполитій раніше /93/ 236). /93/ 236) С. 343.

Спроби відродити і реформувати становий сейм простежуються у період “весни народів”. Із зали станового сейму перенеслись на публічне обговорення також питання шкільної мови та мови урядових чиновників /47/ 237). /47/ 237) S. 16. У 1848 р. поширились вимоги поділити Галичину на українську та польську з окремим сеймами /88/ 238). /88/ 238) С. 81. Зокрема, у т.зв. Львівській петиції 1848 р. висунуто вимогу розширити базу формування й компетенції Галицького станового сейму. У квітні 1848 р. губернатор Ф. Стадіон намагався скликати у Львові становий сейм, доповнивши його склад обраними представниками, проте такий захід успіху не мав. На квітень 1848 р. була запланована сеймова сесія з участю широкого представництва міст краю. У порядку денному сесії передбачалося, що розглядатимуться “пропозиції щодо участі в сеймі більшої кількості тих підданих, котрі досі у станових діях мали тільки обмежене представництво /134/ 239)”. /134/ 239) S. 396. Однак демократична революція в Австрійській імперії внесла свої корективи у ці задуми, і Галицький становий сейм як представницький орган станів Галичини і Буковини припинив існування. Формально ж інституція перестала діяти на підставі “октройованої” (дарованої) конституції цісаря Франца Йосифа І від 4 березня 1849 р.

З 1848 по 1861 р. в Галичині не було крайового представництва. Революція 1848-1849 рр. в Австрії скасувала станову систему влади, але не обновила самоврядування окремих коронних країв. І лише 26 лютого 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І, щоб зміцнити свою владу в Галичині і вдосконалити місцеве самоврядування в цьому регіоні, проголосив “Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським”, поклавши початок існуванню Галицького крайового сейму /44/ 240). /44/ 240) S. 151.

Отже, історію Галицького станового сейму можна поділити на декілька етапів: 1) 1775-1782 рр. – від Терезіанської ординації, що задекларувала створення сейму – до першого реального скликання інституції за Йосифа ІІ; 2) 1782-1788 рр. – період, коли сейм скликався що два роки, але його діяльність не справила жодного впливу на суспільне життя краю; 3) 1788-1817 рр. – час, коли сейм не скликався головно через зовнішньополітичні обставини, зокрема наполеонівські війни; 4) 1817-1845 рр. – період визначеного законодавством функціонування інституції; 5) 1845-1848 рр. –роки, коли сейм перебував у невизначеному стані – не скликався, але й не скасовувався.

3.2. Порядок формування інституції

Згідно з імператорським законодавством, Галицький становий сейм повинен був складатися з представників трьох суспільних верств: магнатів, лицарства (шляхти), міщанства. Перший стан репрезентували князі, графи і барони з цілої Галичини, а також архієпископи (два львівські – римо-католицький і вірменський), єпископи та інфулати римо-католицького і греко-католицького обрядів. Другий стан у сеймі був представлений шляхтою (ті, що сплачували щорічно не менше 75 золотих ринських** Ця сума рівнозначна тодішнім 300 польським злотим податку з майна – домінікальної контрибуції), та прелатами і каноніками обох обрядів /41/ 241). /41/ 241) Universal wzglжdem ustanowienia Stanуw Krajowych, Lwуw, 20 stycznia 1782 r., S. 17.

Магнатерія і шляхта після переходу Галичини до складу Австрії втратили ту повноту особистої свободи, якою володіли у Речі Посполитій. Вони вже не могли дозволити собі утримувати власне військо. Проте окремі права вдалося зберегти, та й їхній економічний фундамент ще залишався досить міцним /68/ 242). /68/ 242) С. 10. Щоправда, дослідник Максиміліан Бах схильний дотримуватися іншої думки, відзначаючи: “Австрійська держава подібна на годинник, у якого одна гиря стала занадто легкою. І гиря ця – дворянство. Водночас, іншої гирі, потрібної для нормальної роботи годинника взагалі немає Ця гиря – четвертий стан (у Франції відомий як “третій стан” – буржуазія)” /55/ 243). /55/ 243)С. 120.

До лицарського стану належала шляхта, яка довела своє шляхетське походження на підставі документів чи свідчень. Відповідно до патенту імператора Йосифа ІІ від 20 січня 1782 р. ця шляхта мала бути записана до галицької метрики як така, що офіційно визнана. В Австрійській імперії вирізняли п’ять ступенів шляхетства: 1) Елдер фон (особисте шляхетство); 2) лицарське (фон); 3) баронство; 4) графство; 5) князівство (принц, фурст, герцог, ерцгерцог). Зразу ж після інкорпорації Галичини, імператриця Марія Терезія надала графські титули знатним родам Дідушицьким (Тадеуш Дзєдушицький був першим, кому 22 жовтня 1775 р. Марія Терезія надала графський титул), Сєраковським (львівський архієпископ Вацлав Ієронім Сєраковський був другим, кому надано титул графа в Галичині), Скарбкам і Замойським. З-поміж іншого, їх усіх було звільнено від сплати податкової такси /113/ 244).