Галицьку шляхту у 1775 р. австрійський уряд поділив на магнатів, лицарів і т.зв. трудову шляхту, основна частина якої фактично перебувала на становищі вільних селян, єдине що була звільнена від відробітку панщини /75/ 246). /75/ 246) С. 234. Чергове визначення прав галицької шляхти відбулося у 1795 р., коли регламентовано окремі деталі стосовно подання прізвищ і титулів на поштових штемпелях /25/ 247). /25/ 247) Cyrkularz dawna szlachta jakiego uэywac ma stemplu (8.05.1795), S. 48. Алі ці зміни носили радше формальний характер, суттєво не впливаючи на місце шляхти у суспільстві. Магнатам і шляхті надавалися спеціальні звання. Серед магнатів зустрічаємо такі титули як охмістр, маршалок, підкоморій, конюший, сокольничий, чашник, кухмістр, ловчий, креденценз (повірений у справах). Усі ці титули означувалися прикметником “великий”, який входив до їхніх офіційних назв. Лицарі різнилися такими титулами, як архістольник, віце-маршалок, віце-підкоморій, мечник, підскарбник, віце-креденцез, хорунжий /124/ 248). /124/ 248) S. 23-35.

Шляхта в умовах приєднання до Австрійської держави продовжувала володіти майже усіма видами промислової переробки сільськогосподарської продукції, гірничими підприємствами. У 1774 р. в Галичині нараховувалось більше двох тисяч сіл і міст. З них шляхті належало в колишньому Руському воєводстві – 792, Белзькому – 705 малих містечок і сіл, заселених переважно українцями, поляками і меншою мірою євреями. Саме останнім польська шляхта дуже часто передавала, так би мовити, свій бізнес, ведучи у той час паразитуючий спосіб життя. Як відомо, заняття промислами і торгівлею шляхтичі вважали недостойною справою для дворянина. Попри збереження у своїх руках маєтків, шляхта в умовах нової – Австрійської держави не могла знайти свого місця, або як зазначає у своїх спогадах Я. Крашевський, – перебувала в глибокій і затяжній стагнації /49/ 249). /49/ 249) S. 30.

Два перші суспільні стани, тобто магнати і лицарі, могли брати участь у роботі сейму за умови відсутності у них подвійного підданства. Про подвійне підданство могла свідчити нерухома власність, що внаслідок поділів Речі Посполитої опинилася на території інших держав, а також ті, чиї землі знаходились у Галичині, але самі вони постійно жили за межами австрійських володінь. Ці суб’єкти позбавлялися права участі в сеймі, оскільки вони, буцімто, “не зовсім належали до Галичини, і тому як станам держави, так і краю, особливим чином через свою несвідомість були шкідливі /115/ 250)”. /115/ 250) S. 56.

Третій стан представляли міщани. Слід зазначити, що міста мали у сеймі обмежене представництво – лише два депутати від Львова як столиці Королівства Галичини і Лодомерії. Імператриця Марія Терезія пообіцяла іншим містам, що вони згодом отримають право делегувати своїх представників для участі в роботі сейму, однак ні вона, ні її наступники не виконали обіцянки, а тому репрезентація міст у сеймі була символічною. Лише у 1837 р. в адресі на ім’я імператора зазначалося, що “станова конституція вже нагадує політичний фарс, оскільки уся репрезентація міського стану складається з двох міщан Львова”. Тоді ж сейм просив цісаря аби той ласкаво дозволив “обирати депутата до станового комітету з усієї громади Львова і тих міст, що ще будуть представлені у сеймі /132/ 251)”. /132/ 251) S. 102. Насправді, ситуація з погляду сьогодення виглядала щонайменше дивно. У Становому комітеті мав засідати один депутат з двох, що складали четвертий стан, і це при тому, що представники міст (буржуазія) посідали впливові позиції в інших європейських країнах (наприклад, Франція чи після виборчої реформи Англія).

Прохання 1837 р. так і не було задоволене, бо Надвірна канцелярія висловила сумнів у потребі змінювати статут 1817 р., який депутати сейму поміж себе називали “анахронічним”. Австрійський уряд добре розумів, що змінивши хоча б одне положення (навіть відверто необґрунтоване), згодом доведеться змінювати інші. Що ж до представництва інших міст, то цю проблему було взято “до уваги”. На думку дослідника історії Галицького станового сейму Броніслава Лозінського, сейму не вистачило політичної сміливості довести цю справу до логічного завершення, головно через позицію Кріга. Інша справа, як би на чолі провінції у той час стояв князь А.-Л. Лобковіц /132/ 252). /132/ 252) S. 102.

У 1787 р. після приєднання Буковини до Галичини (з 1786 р. підпорядковувалася галицькій адміністрації), до складу Галицького сейму увійшли представники буковинського духовенства і знаті. Буковинський єпископ, так само як і галицькі єпископи, належав до стану духовенства. Графів і баронів, визнаних патентом 14 березня 1787 р., включено до магнатського стану. Інші бояри, зокрема мазиліни (так на Буковині титулувалася нижча шляхта) відносились до стану лицарства. Однак, вже незабаром, за цісаря Леопольда ІІ, відбулося часткове відокремлення цього регіону від Галичини, що позначилося на формуванні сейму. Патентом від 13 квітня 1817 р. всі буковинські стани були знову об’єднані з галицькими, незважаючи на патент Леопольда 1790 р. Та все ж, більшість буковинців, що мали право брати участь у роботі Галицького станового сейму, за словами історика Р. Ф. Кайндля, з демонстративною впертістю цього не робили і тільки декілька поїхали до Львова, так що число “друзів поляків” ніколи не перевищувало півдюжини /65/ 253). /65/ 253) С. 79. А серед депутатів сейму у 1834 р. зустрічаємо у списках взагалі