Аби не було непорозумінь на сесії, рішення погоджувались напередодні за кулуарами і така практика міцно увійшла у життя /124/ 272). /124/ 272) S. 51. Тож, сесія виглядала цілковитою формальністю і не вирізнялась особливою цікавістю (так тривало до 1840-х рр.). Рішення Галицького станового сейму приймалися більшістю голосів і надсилалися до Відня на підпис імператорові, який мав право при бажанні накласти вето. Робочими мовами сейму визнавалися “місцеві мови” /149/ 273). /149/ 273) S. 16. Очевидно, малися на увазі мови, якими розмовляли поляки, українці чи, можливо, представники інших національностей, що населяли у досліджуваний період коронний край Галичини. Митрополит греко-католицької церкви Михайло Левицький, користуючись таким перебігом справи, пропонував аби українську мову вивчали у сільських школах. Однак у вересні 1816 р. дано відпис, що українська мова є діалектом, тому не може вивчатися /88/ 274). /88/ 274) С. 19.

Імператорський декрет 1817 р. конкретно не визначав, якою мовою слід вести сесійні засідання. На пропозицію губернатора Ф. Гауера, засідання тимчасово проводилися польською мовою, а в діловодстві послуговувалися німецькою. Попри пропозицію депутатів користуватися латиною, така практика тривала досить не довго /114/ 275). /114/ 275) С. 55. Як вдало підмітив Вацлав Токар, латину в Галичині вживали лише ті, хто не знав польської /152/ 276). /152/ 276) S. 61. У спеціальному адресі імператорові 1820 р. зазначалося: “Насправді, Стани і їхні представники у Становому комітеті вживають на нарадах рідну мову… Більша частина власників земель не володіє німецькою мовою, а ще менше німецькомовних депутатів, які могли б вирішувати справи тією мовою, засідають у сеймі… Ласкавий дозвіл італійським провінціям вирішувати політичні і судові справи на рідній їм мові, підштовхують Стани просити з покірністю Вас про це ж саме /132/ 277) ”. /132/ 277) S. 57.

7 травня 1821 р. у відповіді з Надвірної канцелярії йшлося, що згідно патенту цісаря Йосифа ІІ від 1786 р., усі депутати, кандидати до Станового комітету Галицького сейму повинні обов’язково знати німецьку мову /8/ 278). /8/ 278) арк. 3-4. Щобільше, випливало, що знання німецької мови має слугувати доказом вірності і лояльності його світлості – австрійському цісарю. Це було нічим іншим як продовженням політики германізації, започаткованої після першого поділу Речі Посполитої і приєднання Галичини до складу Габсбурзької імперії /107/ 279). /107/ 279) S. 93.

Особливе значення мала в історії сесія 1826 р., що проходила в період російсько-турецької війни в залі університетської бібліотеки. Зважаючи на податкові поступки Відня (щоправда, незначні), в частини депутатів закрадалися сподівання, що з часом можна буде досягти більшого. До того ж вже існував прецедент у Чехії та Угорщині, де розширено повноваження вальних сеймів /101/ 280). /101/ 280) S. 19. Сподівання підкріплював факт перебування на посаді губернатора Августа Лонгіна князя Лобковіца (1826-1832) – польського патріота, але водночас не схильного до ліберальної політики стосовно селянства /61/ 281). /61/ 281) С. 119. Вже у своєму першому виступі перед сеймом князь Лобковіц, як галицький губернатор, промовив до депутатів польською мовою (завершував засідання теж польською) /62/ 282). /62/ 282) С. 283.

Характерно, що це відбулося саме тоді, коли поширились чутки, що німецька мова має стати обов’язковою мовою судівництва. Не чекаючи підтвердження з Відня, Становий комітет вніс питання на чергову сесію сейму, котрий в спеціальному адресі назвав це можливе нововведення шкідливим. Комітет висловив подяку цісареві за матеріальну і лікарську допомогу краєві у важкий період (поширення епідемії холери 1831 р.), а також не забув висловити вдячність за дозвіл зберегти у судах латинську мову, яку мали замінити німецькою. Разом з тим, представницький орган станів виступив на захист польської мови. Утім, німецька мова поволі завоювала домінуючі позиції: у шляхетських судах та апеляційному трибуналі резолюції писалися німецькою мовою, а не латиною чи польською. Латина залишалася в судах земських і ґродських і виконувала з’єднуючу функцію між суддями і відповідачами, що не володіли німецькою (українцями, поляками тощо). Ця мова також залишилась в магістратах. Правда, з латиною у простих посполитих були не менші проблеми, аніж з німецькою. У підсумку, жодна з перелічених мов не домінувала (принаймні в судах).

Сейм підготував спеціальний адрес, у якому йшлося: “Величезну вагу для приватних осіб у спірних справах та судових листах має дозвіл користуватися крайовою мовою. Декілька мільйонів не-шляхти користуються цією мовою… Шляхтич, навіть убога вдова чи сирота не може проконтролювати свого адвоката, не знаючи мови, якою написано судові листи… Нам, так само як і німцям та іншим народам, важливо збереження рідної мови, якою вперше почули голоси наших батьків і якою можна порозумітися з тими, що не знають інших мов… Якщо до того часу проти вживання латинської мови вірні Стани не підіймали голос, то це не випливало із замилування цією мертвою мовою, а частково з поваги до традицій, частково з переконання, оскільки мертва мова не може зашкодити нашій рідній мові /132/ 283) ”. /132/ 283) S. 107.

У даному зверненні простежується не тільки польський націоналізм (з тексту зрозуміло, що депутати стоять на захисті польської мови), але й шовінізм стосовно