Згідно Конституції імператора Леопольда ІІ від 1790 р. (Carta Leopoldina) за Галицьким становим сеймом передбачалися права підготовки проектів цивільних угод, приймати рішення у сфері оподаткування та відати цариною торгівлі /37/ 294). /37/ 294) S. 129. Дещо розширювалися права і в інших суспільних ділянках: передбачено власну місцеву адміністрацію, польську мову в галицьких судах та урядах /97/ 295). /97/ 295) S. 115. Проект конституції, що був поступкою місцевій шляхті так і залишився проектом, оскільки через смерть цісаря і зміну політичної ситуації в країні, сейм на довший час узагалі припинив своє існування.

Імператорський патент від 14 квітня 1817 р. чітко окреслював коло повноважень сейму: виконання вказівок губернської та центральної влади; стягнення та розподіл визначених урядом податків, зокрема, ґрунтового; управління власним, так званим становим внутрішнім фондом; збирання за дозволом губернської влади внесків для потреб краю; призначення станових урядовців на місцях; затвердження станових звань (надання індигенату); провадження шляхетської метрики. Крім цього, сейм отримав право делегувати представників до імператора, але тільки за попереднім дозволом Придворної канцелярії /79/ 296). /79/ 296) C. 76. Звичайно, перелік повноважень був значно ширшим, ніж те, що передбачалося інструкціями 1775 р. та 1782 р., але жодна з них не мала істотного значення для суспільно-політичного та економічного життя Галичини.

Надання індигенату – підтвердження польського шляхетства тим особам, котрі мали до того закордонне шляхетство, практикувалось до 1772 р. і в Речі Посполитій. Його отримували за особливі заслуги перед державою, склавши присягу вірності і завіривши своє католицьке віросповідання. Також, особа, якій підтвердили індигенат мала з’явитися на у найкоротший час на найближчий сеймик /100/ 297). /100/ 297) S. 348. В підавстрійській Галичині справа надання індигенату стала однією з ключових у роботі Галицького станового сейму, що зрештою й можна простежити на основі протоколів інституції. Індигенат надавався тільки особам, які вже належали до магнатського або лицарського стану. Таксу за це встановлено у розмірі 2000 зол. рин. для магнатів і 1000 зол. рин. для шляхти. Звільнити від такси могли лише за спеціальним дозволом імператора (частина 5) /37/ 298). /37/ 298) Rzаd krajowy i ustrуj prawny, S. 94.

Особливий пункт патенту 1817 р. (§9, частина 3) передбачав опіку доброчинними закладами краю. Характерно, що самостійно сейм не міг оголошувати збір доброчинних внесків, а лише приставати на ініціативу Відня і “долучатися” до збору. За час діяльності Галицького станового сейму і справді можна пригадати кілька випадків, коли інституція брала участь у доброчинних акціях різного характеру. Однією з найяскравіших сторінок в історії сейму стало затвердження фонду імені графа Юзефа Оссолінського (поверталися до цього питання ще раз у 1819 р.) /12/ 299). /12/ 299) арк. 41-42зв. Нагляд за фундацією ім. Оссолінських після тривалих зволікань таки було передано під контроль сейму. Інституція також виступала з намірами створення спеціального фонду для прокладення у Галичині залізниці (ініціатива графа Л. Сапєги) і т.п.

Правовий статус Галицького станового сейму був невеликим, обмеженим у багатьох відношеннях. Фактично він виконував роль дорадчого органу при губернаторі: розглядав деякі питання розподілу податків, складав щодо цього необхідні документи та надсилав їх на розгляд Придворної канцелярії; мав право звертатися до імператора з петиціями. Сейм повинен був “у найнижчому послухові і покорі погоджуватися з усіма побажаннями і вказівками уряду /145/ 300) ”. /145/ 300) S. 32. Діяльність Галицького станового сейму не була активною, адже він не здійснював реального впливу на суспільне життя, і це розуміли самі депутати.

Депутати сейму були обмежені в законодавчій ініціативі, демонструючи пасивність особливо на початках існування Галицького станового сейму. На відкритті сейму 1817 р. губернатор наголосив, що якби котромусь з депутатів забажалось виступити з якимось поданням, він неодмінно мав узгодити предмет свого клопотання з керівництвом. Зрозуміло, що після такого узгодження від первісної пропозиції залишалось мало-що, або ж запускалась бюрократична машина, що шукала обґрунтування внесення того чи іншого депутата. Таке обґрунтування могло тривати від кількох місяців до кількох років, а в підсумку з’являвся відпис про “невчасність” проекту, “нестачу коштів” або “малу користь для всієї монархії”.

Будь-яке рішення сейму набувало чинності лише після відповідної санкції імператора. Дуже складно було дочекатися резолюції чи монаршого дозволу у справі, яка могла бути корисною для краю. Так, 1828 р. сейм прохав відкрити медичний факультет у Львівському університеті (на той час у ньому діяло три факультети: філософський, юридичний та богословський), на що імператор відповів, що у віденській лікарській школі є декілька стипендій для галичан і цього вистачає /69/ 301). /69/ 301) С. 69. Проте, вже у 1831 р. краєм пронеслася епідемія холери, перебіг якої оголив проблему нестачі фахових лікарів. Проте, медичний факультет у Львівському університеті було відкрито лише у 1894 р.

Імператор нерідко висловлював заперечення й стосовно інших прохань сейму: викладати в школах рідною мовою, збільшити кількість учнів у гімназіях, знизити ціну на сіль тощо. Відповіді, як правило, надходили не раніше, ніж через рік, будучи переважно негативними. За влучними словами політика,