У 1845 р. сейм обрав комісію з питань аграрної реформи, яка складалася з 18 осіб, в основному представників аристократії. Кожен циркул висунув основну кандидатуру та заступника. Тож, членами комісії стали: Казімєж Бадені (Самбір), Войцех Брандис (Вадовіце), Ієронім Вислобоцький (Жовква), Едвард Дунєвіч (Золочів), Казімєж Красицький (Бохня), Феліціан Лясковський (Сянок), Антоній Мисловський (Станіславів), Ісидор Пєтруцький (Стрий), Миколай Подлевський (Чортків), Владислав Сангушко (Тарнув), Леон Сапєга (Пшемисль), Казімєж Скаржинський (Санч), Ігнацій Скржинський (Ясло), Леон Стадницький (Жешув), Казімєж Шельський (Тернопіль), Кароль Яблоновський (Бережани), Людвік Яблоновський (Львів), Юзеф Ясінський (Коломия). Серед заступників вартує згадати імена Казімжа Дзєдушицького, Александра Стадницького, Альфреда Потоцького, Александра Фредра тощо /34/ 377). /34/ 377) S. 44-45. Проте імператор наказав припинити її діяльність до особливого розпорядження.

Адрес 1845 р. до певної міри відрізнявся від усіх попередніх: він не був шаблонним і надміру лояльним. Проте традиційно сейм бідкався на гірку долю селян, особливо Західної Галичини, де випав сильний град, унаслідок чого завдано збитків не лише сільському господарству, але й знищено цілі села /22/ 378). /22/ 378) арк. 13-15. Зважаючи на це, Галицький становий сейм просив допомогу для підданих тих околиць. Не забули депутати у черговий раз нагадати про права польської мови – як “найцінніший батьківський спадок”. На той час вже було відкрито Технічну академію з торговим відділенням, де навчання велося німецькою мовою, і лише згодом дозволено викладати окремі предмети польською /102/ 379). /102/ 379) S. 43.

На сесії 1845 р. завершилась історія Галицького станового сейму, але не самих станів, край яким поклала березнева конституція 1849 р. Коли у 1846 р. до Галичини приїхав цісарський комісар граф Рудольф Стадіон, шляхта просила про дозвіл скликати якщо не сейм, то принаймні зібрання земельних власників, котрі б могли визначити і донести до імператора основні потреби краю. Та всі прохання були даремними, щобільше останній меморіал Кріг розцінював як свого роду бунт /118/ 380). /118/ 380) S. 6-7. Восени 1846 р. шляхта вимагала від губернатора скликати спеціальну сеймову сесію для того, щоб урегулювати питання панщини, але ця вимога залишилися без відповіді /24/ 381). /24/ 381) арк. 303. Таким чином, заборона розгляду питання скасування панщини і заміни її на чинш, не дозволила запобігти селянському виступові 1846 р., а врешті-решт, і революційним подіям 1848-1849 рр.

У зв’язку з активізацією селянського руху в Галичині у першій половині 40-х років ХІХ ст. думка місцевої шляхти щодо селянського питання дещо змінилася. Проте галицька шляхта не була настільки зацікавленою у здійсненні селянської реформи, щоб активізувати неохочу до будь-яких нововведень адміністративну владу краю. Відтак пропозиції щодо реформи кріпосних стосунків не мали жодного практичного значення Однак шляхетська думка приписувала їм велику роль та вважала доказом значущості сейму, котрий – “якщо б не зла воля влади” – міг би здійснити важливі реформи. Перебільшена оцінка діяльності сейму пояснюється як історичними традиціями, так і політичною недалекоглядністю галицької шляхти.

Таким чином, готуючи адреси на ім’я імператора, Галицький становий сейм виходив із тих повноважень, що були йому визначені законодавством. Здебільшого, це були вірнопідданські послання, поєднані із бідканням на тяжке становище краю. Правовий статус сейму був мізерний, а відповідно і роль, яку йому судилося відіграти в історії Галичини, залишилась малопомітною. Проте, становий сейм став доброю політичною школою для польської шляхти, що стало особливо помітно з середини ХІХ ст.

ВИСНОВКИ

На час приєднання Галичини до складу Австрії остання перебувала в процесі глибоких суспільно-політичних та економічних трансформацій. Завдяки “Прагматичній санкції” держава Габсбургів перетворилася із зібрання провінцій, випадково підпорядкованих одному володареві, на чітко окреслену імперію. Поширення освіченого абсолютизму, а разом з ним і більшої свободи на теренах підавстрійської Галичини, було складовою європейської “демократичної революції” в Австрійській державі та бажанням зміцнити державний організм у цілому. Терезіанські та Йосифінські реформи, що були покликані урівняти у правах різні національні, соціальні та релігійні групи, не порушили станового укладу суспільства. Монарх й надалі залишався єдиним джерелом права, а з часом намітився і процес централізації державного управління. Відню вдалося створити достатньо ефективну систему управління регіонами, побудовану за строго вертикальним принципом. Тож, місцеві представницькі органи були не більше, аніж придатком до абсолютистської системи.

Впровадження Галичини у станову організацію, подібну до тієї, яка існувала в інших провінціях країни стало своєрідним доповненням до акту інкорпорації. Відповідно до Терезіанського патенту 1775 р. започатковано формування Галицького станового сейму – представницького органу трьох станових груп краю (магнатів, лицарства (шляхти), міщанства). Інституція була створена на зразок представницьких органів решти австрійських провінцій, що сформувалися внаслідок обмеження абсолютною владою монарха традиційних станових репрезентацій. Створення Галицького станового сейму означало поступки місцевій аристократії, однак повноваження, якими володів орган, суттєво відрізняли його від колишніх сеймів Речі Посполитої.

Галицький становий сейм став заручником політичної кон’юнктури в державі. Патент 1775 р. залишався на папері до кінця правління імператриці Марії Терезії. Галицькі губернатори не поспішали з його реалізацією, а шляхта зі свого боку не виступила з ініціативою запровадити його якнайшвидше в життя. Лише патентом 1782 р. імператор Йосиф ІІ обновив