Після ліквідації загрози від турків, Австрійська монархія протягом усього XVIII ст. розширювала свою територію. За Карловицьким договором з Туреччиною 1699 р. Австрія отримала Східну Угорщину, Трансільванію, Хорватію, частину Словенії. Після війни за “іспанську спадщину” до Австрії відійшли іспанські Нідерланди та частина Італії – Ломбардія, Неаполь, Сардинія. За Пожаревицьким миром з Туреччиною 1718 р. до імперії відійшли Банат, Славонія, Північна Боснія, частина Сербії та Валахія. У 1769 р. Австрія захопила м. Спіш з навколишніми територіями (нині Словаччина), який Польща тримала у заставному володінні, а в 1770 р. й частину Чоршитського, Новотарзького і Сандецького староств. Прусський король Фрідріх ІІ у тому ж 1770 р. окупував частину Великопольщі (крім Гданська і Торуні), мотивуючи це необхідністю мати санітарний кордон, що мав відгородити його країну від епідемії чуми, яка саме тоді пронеслася політично ослабленою Польщею. Водночас, у січні 1771 р. російська імператриця Катерина ІІ прийшла до висновку – якщо одні беруть, то чому б не мали брати інші /62/ 46). /62/ 46) С. 235.Це при тому, що в деклараціях 1763 і 1764 рр. запевняла в бажанні “щиро і послідовно зберегти Річ Посполиту у теперішньому стані, правах, як і в кордонах /54/ 47)”. /54/ 47) С. 311.

Якщо спочатку Відень протестував проти планів розподілу Речі Посполитої між Пруссією та Росією, оскільки це підсилювало його конкурентів, то з часом і сам вирішив взяти участь у поділах (можливо, все-таки – менш активно) /85/ 48). /85/ 48) С. 276.Після першого поділу Речі Посполитої 1772 р. до Австрії приєднано Південну Польщу та українські землі – Східну Галичину, Закарпаття, Північну Буковину. Таким чином, наприкінці XVIII ст. до складу Австрії входило понад два десятки різних народів, що звісно утруднювало керівництво державою. Недарма, за країною закріпилася назва “клаптикова імперія”, що однак територіально була другою після Російської імперії в Європі.

Австрійська імперія була багатонаціональною державою, в якій панівна нація – німецькомовні австрійці – становили меншість. На середину ХІХ ст. вони налічували близько 7,9 млн., угорці – 5,4 млн., італійці – 5,04 млн., румуни – 2,6 млн. осіб. Слов’яни становили майже 40,45% населення, у тому числі чехи – 4,05 млн., українці – 3,4 млн., хорвати і серби – 2,6 млн., поляки – 2,1 млн., словаки – 1,7 млн., словенці – 1,08 млн. осіб. За підрахунками
Р.-А. Канна, слов’янське населення габсбурзьких володінь становило 53,18% усіх мешканців імперії. Водночас адміністративна роз’єднаність зумовила етнічну розпорошеність. Зокрема, поляки населяли Галичину (1,8 млн.) і частину Сілезії з центром у Тєшині (300 тис.). Українці мешкали у Галичині та на Буковині (2,6 млн.), на Закарпатті і на сході Словаччини (800 тис.) /82/ 49). /82/ 49) С. 30-33. Імператор Франц І, не без гордості, так характеризував тогочасну державну систему: “Мої народи чужі один одному: тим краще. Вони не хворіють одночасно одними і тими ж хворобами… Я ставлю угорців в Італію, італійців в Угорщину, кожен стереже свого сусіда. Вони не розуміють і ненавидять один одного. З їхньої неприхильності народжується порядок, з їхньої ворожнечі – загальний мир”. З тими словами погоджується і дослідник М. Бах, котрий відзначає, що “головну причину того, що внутрішній світ [країни так довго] не був порушений, слід шукати в різномаїтті і різнорідності поглядів в окремих національностей /55/ 50)”. /55/ 50) С. 122.

Адміністративно-територіальний поділ володінь Габсбургів не здійснювався з урахуванням уваги інтереси земель і народів, які з різних причин втратили державну незалежність. Приєднання численних територій з різними державницькими традиціями призвело до складної державно-правової ситуації у політичному житті монархії. Процес підпорядкування захоплених Габсбургами територій розтягнувся майже на декілька століть. Віденські правителі поступово позбавляли ці землі атрибутів їхньої колишньої державності. Набрала поширення політика свідомого зіткнення інтересів різних народів й вибіркове толерування окремих національностей (чехів, хорватів) /147/ 51). /147/ 51) Р. 16.

У 1713 р. була прийнята Прагматична санкція – основний правовий акт, що визначив взаємовідносини правлячої династії з належними їй володіннями і зберігав юридичну силу аж до розпаду Австрійської імперії у 1918 р. /75/ 52) /75/ 52) С. 234.Найважливішим її принципом була неподільність і спадковість як за чоловічою, так і за жіночою лінією, всіх земель монархії Габсбургів, що закріпило централізацію держави /67/ 53). /67/ 53) С. 18. Прагматична санкція була впроваджена в дію після її затвердження становими сеймами окремих країн: 1720 р. Чехії, 1721-1723 рр. Хорватії, Трансільванії та Угорщини. Після введення цього документу в дію у Чехії, сейм уже не міг визначати податки. Уряд встановлював загальну суму, а сейм тільки вирішував яким чином її збирати. Виконавчий комітет сейму (Landesausschuss або Zemskэ vэbor), був покірним знаряддям в руках адміністрації. /56/ 54) С. 140-141. Така ситуація, коли державний лад Австрії опирався, з-поміж іншого, на станову систему протримався до революції 1848-1849 рр. /54/ 55). /54/ 55) С. 357.

Втім, Прагматична санкція не спричинилася до остаточної політичної і адміністративної уніфікації. Більше того,