Під час Наполеонівських воєн кордони Габсбурзької монархії часто змінювалися, насамперед за рахунок окраїнних земель. За Кампоформійською угодою 1797 р. до Австрії відійшла ліквідована Наполеоном І більша частина Венеційської республіки з Істрією, Далмацією і Бокою Которською, де жили словенці та хорвати. Проте вже Братиславський (Пресбурзький) мир 1805 р. позбавляв імперію Габсбургів цих Адріатичних володінь. У підсумку, наполеонівська доба змінила політику Відня, фактично позбавивши його відвертих імперських планів (остаточно після Віденського конгресу 1815 р.) /147/ 66). /147/ 66) P. 13.

Об’єднання окремих земель габсбурзького конгломерату в єдину державу з назвою „Австрія” було завершене 1804 р. Тоді Франц ІІ Габсбург – імператор Священної Римської імперії, видав указ, у якому зазначив, що „приймає імператорський титул на себе і своїх наступників” з тим, що існуюче становище її складових частин не зміниться. Так був встановлений титул австрійського імператора. У серпні 1806 р. Священна Римська імперія офіційно припинила своє існування, а Франц ІІ правив далі як австрійський імператор Франц І. У його повному титулі значилося: „Австрійський імператор, апостольський угорський король, король чеський, галицький, володимирський, ломбардський, хорватський, словінський, хорватський і далматський, архикнязь австрійський і князь міланський, хорутанський, штірійський, крайнський, сілезький, семигородський, сербський і венеційський, маркграф моравський і граф тірольський, горицький, тридентський, істрійський /138/ 67)”. /138/ 67) S. 79. Монарші декрети 1812 і 1813 років зобов’язували офіційно іменувати об’єднання габсбурзьких земель Австрійською імперією.

Тож, на початку ХІХ ст. територія, об’єднана габсбурзькою династією під назвою Австрійська імперія, включала численні землі у Центрально-Східній Європі, які умовно можна поділити на три групи. Першу з них становили землі німецьких держав (Верхня і Нижня Австрія, Штірія, Карінтія, Тіроль). Другу групу творили слов’янські землі (Крайна, Гориця, Хорватія, Славонія, Далмація, Закарпаття, Галичина, Буковина, Чехія, Моравія, Словаччина). Третя група – це Угорське королівство (Угорщина, Трансільванія).

Політичний потенціал, який використовували Габсбурги, пристосовуючись до нових історичних умов, практично вичерпався вже у першій чверті ХІХ ст. /138/ 68). /138/ 68) S. 168.Прикладом цього були проблеми державно-правового розвитку Австрії. Важливим у внутрішній політиці австрійської влади, окрім угорського, стало слов’янське питання. Воно відігравало істотну роль в політичному розвитку монархії. Політичні вимоги щодо своєї державності обґрунтовували чехи, словаки, словенці, хорвати, поляки, українці. Водночас ці народи різнилися рівнем освіченості, національної самосвідомості, що зумовлювалось їхнім історичним розвитком у відмінних геополітичних ареалах – австрійському й угорському (а українців, фактично, – у польському).

Єдине, що об’єднувало всі ці народи в одному політичному організмі був інститут монарха. Австрія була абсолютною монархією, за якої влада (законодавча, виконавча, судова) повністю належала імператору. Розгалужений бюрократичний апарат повністю підпорядковувався монарху, представницькі інституції мали радше титулярний характер. Найбільша роль відводилася засобам примусу (війську, поліції, судовим установам тощо). Статус імператора у державному апараті виходив за норми писаного права. Діяло правило, згідно з яким монарх був єдиним “природним” та “первинним” інститутом держави, а будь-які інші органи – похідними від нього, ним створені, а відповідно і залежні /114/ 69). /114/ 69) C. 160.Імператор формально був єдиним і найвищим творцем та джерелом права, незалежно від того, чи творив його сам, чи за його волею це робили підлеглі йому органи. Свої повноваження імператор здійснював здебільшого особисто, за допомогою постійного уряду, роль якого виконувала його особиста канцелярія, наділена значними функціями /148/ 70). /148/ 70) S. 36.

Найвищою посадовою особою в Австрії був монарх із династії Габсбургів, який мав титул імператора Священної Римської (Німецької) імперії. До ХVІ ст. окремі землі і держави, що входили до складу володінь Габсбургів, об’єднувалися лише монаршою особою. Це відображалося в офіційних титулах. Так, повний титул Фердинанда І, який правив у 1526–1564 рр., звучав як „Римський імператор, розширювач імперії, король і курфюрст чеський, апостольський король угорський, крайнський і сілезький, маркграф моравський і лужицький, граф тірольський, горицький і істрійський /138/ 71)”. /138/ 71) C. 165.

Після приєднання нових територій до складу Австрійської держави доповнювалися офіційні титули імператорів. Так, після приєднання Галичини до довгого титулу імператора Священної Римської імперії додалися слова „король Галичини і Лодомерії” /36/ 72). /36/ 72) Titulus Medius, S. 1.Надавши Буковині внаслідок її включення до Австрії статус герцогства, монарший титул доповнився словами „герцог Буковини”. Після Віденського конгресу у 1815 р. цей титул розширився знову – додано фразу „великого князя краківського”, а з 1850 р. – „герцога Затора і Освєнцима”.

В умовах освіченого абсолютизму Австрійська централізована держава вимагала уніфікації інститутів управління. Реформи імператриці Марії Терезії створили, фактично, нову державу, посиливши централізацію державного управління монархією, землі якої охоплювали майже третину тогочасної Європи /156/ 73). /156/ 73) S. 23.У 1743 р. було утворено новий орган державного управління під назвою Державна канцелярія, що була перейменована згодом на Таємну придворну державну канцелярію, до складу якої увійшли три державні міністри, три державні радники і один референт /134/ 74). /134/ 74) S. 5.

Повноваження Державної канцелярії у період правління Марії Терезії та Йосифа ІІ та її місце в системі державного управління помітно змінилися. Її повноваження та