Чергова реорганізація апарату управління припадає на перше десятиріччя ХІХ ст. Тоді були сформовані чотири головні відомства загальнодержавного значення – управління внутрішніх, зовнішніх, військових і фінансових справ. У 1814 р. була утворена як дорадчий орган Конферанційна рада. До її компетенції входило також додаткове вивчення питань після їх обговорення Державною канцелярією. Зовнішньополітичні проблеми імперії до 1848 р. перебували у віданні Придворної канцелярії. Військовими справами до 1848 р. займалася Придворна військова рада. З 1808 р. військовий міністр мав фактично декоративні функції, а у 1812 р. ця посада в державі була ліквідована. Найважливішими справами, пов’язаними з управлінням окремими краями монархії, відали окремі Придворні канцелярії: чеська, угорська, семигородська, волоська, нідерландська і галицька. Кожну з них очолював канцлер. Усі вищенаведені Придворні канцелярії розміщувалися у Відні і підпорядко-вувалися безпосередньо правлячому імператору.

Галицька придворна канцелярія була створена у 1774 р., але ще якийсь період не мала чітко визначених повноважень. На час створення, ця канцелярія займалася втіленням у життя австрійської загальнодержавної внутрішньої політики на новоприєднаних землях. У 1776 р. Галицька придворна канцелярія була ліквідована, а справи стосовно Галичини перейшли у відання Об’єднаної придворної чесько-австрійській канцелярії. Окрема канцелярія для королівства Галичини і Лодомерії була відновлена у 1797 р. під керівництвом Й. Майлата. У 1802 р. галицькі справи знову увійшли до компетенції Об’єднаної придворної канцелярії, яка відала ними протягом півстоліття /30/ 77). /30/ 77) S. 93-95.

Протягом довгих років діяльності місцевих сеймів Австрійської імперії, їх правовий статус зазнав значних змін, що було зумовлено історичною еволюцією самої держави. Тогочасні сейми, поруч з розпорядженням незначною частиною грошей, які формували крайовий фонд (Domesticalfond), вирішували питання місцевих зборів і податків. Виглядає на те, що регіони не зовсім були задоволені фінансовою політикою Відня, що особливо добре помітно на прикладі новоприєднаної Галичини /37/ 78). /37/ 78) Anonimowy memoriaщ do Jуzefa II, S. 123.Пропозиція австрійського уряду в податкових справах називалася постулатом, звідси виникла також назва на означення тих сеймів як постулатових. Пропозиція-постулат у той час не торкалася вже питання, чи сейм погоджується на збирання податків, а виключно – справи, яким чином належить провести розподіл податків і як їх практично стягнути. Австрійський уряд не виступав перед сеймами з пропозицією про схвалення податку, а прямо – з вимогою або постулатом його затвердження. Звідси, як вже вказувалося, на означення сеймів на цій фазі їх розвитку сформувалася окрема назва постулатові сейми (Postulat – Landtage). Компетенція сеймів звузилася виключно до розв’язання питань місцевого оподаткування, але австрійські монархи неодноразово самостійно запроваджували нові податки без передбаченого узгодження з місцевими сеймами /69/ 79). /69/ 79) C. 66.

Взаємодія центральних і місцевих органів Австрійської імперії відбувалася шляхом безкомпромісного домінування центральної влади. Під назвою патентів, мандатів, едиктів, надворних декретів імператори фактично формували законодавство, яке регулювало різні сфери правовідносин: від найважливіших і найбільш основних і до незначних питань, з обов’язковою силою для усіх країв, без участі, навіть формальної, місцевого населення та їх представницьких органів – сеймів. Від їх волі залежало виключно поставити такого роду справу на обговорення сейму, що, до речі, зустрічалося досить рідко. Думка, яку висловлював у такому випадку сейм, не мала однак для них ніякої юридичної сили.

Подібно виглядала справа і щодо самостійних пропозицій, які сейми представляли в крайових питаннях монарху. Він міг не тільки відмовити їм у затвердженні, але навіть самовільно змінити постанову, а навіть всупереч думці сейму вирішити те чи інше питання в інший спосіб. Монарх і сейми, таким чином, не були однаково уповноваженими факторами крайового і державного законодавства. Законодавча влада фактично знаходилася в руках монарха, сейми натомість брали в законодавчій діяльності тільки формальну участь, що зрештою було необов’язковою і властиво зовсім непотрібною справою.

Під час правління австрійської імператриці Марії Терезії (1740-1780) керівництво сеймами перейшло до губернаторів – голів крайового уряду, які призначалися безпосередньо монархом, не залежали від сейму і користувалися, попри інші широкі повноваження, навіть правом розпуску сейму (раніше керівництво сеймами перебувало в руках старост чи земських маршалків). Ще XVIII ст. став відчутним занепад місцевих станових сеймів Австрійської імперії. Назріла необхідність реформи місцевого самоврядування, оскільки існуючі раніше у землях і воєводствах Речі Посполитої генеральні та партикулярні сеймики разом з інститутом польського вального сейму становили єдину державно-правову інституцію. Разом з тим, сеймикування забирало у шляхти досить багато часу /116/ 80). /116/ 80) S. 128.

Поряд з цим польські сеймикові органи, що надавали всій місцевій шляхті рішучий вплив на хід