Володимир Василькович мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий філософ, якого не було перед ним у цілій землі…», - писав про нього літописець. Лише в середині 70-х років Володимир здійснив похід на ятвягів. У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев (1301 р.) і Мстислав Даниловичі. Галицька та Волинська землі знову об’єдналися в руках Юрія Львовича, котрий титулувався «королем Русі й князем Володимирії». Як і Данило, Юрій вів переговори з папою про унію, але намагання Ватикану запровадити унію на Русі успіху не мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р. добився утворення галицько-волинської митрополії.

Короткочасне правління короля Юрія Львовича відбувалося за складних міжнародних обставин. Він відмовився від боротьби за угорську спадщину, підтримуючи одного з претендентів – баварського герцога Отто. Польщі було повернено Люблінську землю (1302). Ці заходи, а також союз з Тевтонським орденом, допомогли йому зберегти спокій на західних кордонах і концентрувати всі сили проти ординців.

Близький соратник короля Юрія ігумен одного з монастирів Петро Ротенський, посланий по смерті митрополита київського, але згодом переїхав до Москви Пізніша діяльність митрополита Петра (1308 – 1326), канонізованого православною церквою, сприяла піднесенню Московського князівства.

Дата смерті короля Юрія залишається дискусійною. Деякі дослідники вважають, що він помер 1315 р.[17,c.96]

Цей правитель був гідним нащадком Романа, Данила та Лева. При ньому Галицько-Волинська держава пережила останній період своєї могутності.

Діяльність обох останніх князів з династії Романовичів – Андрія та Лева Юрійовичів – повна загадок. Навіть стосовно столиць цих князів триває дискусія. Найбільш вірогідною є версія, що старший Андрій тримав Галицьке королівство і Володимирське князівство, а молодший Лев – Луцьке князівство.

Андрій та Лев Юрійовичі перебували в тісному союзі з Тевтонським орденом, можливо, також і з глоговськими князями у Сілезії. З допомогою цих союзів вони стримували активність Польщі. Головним їх противником залишалася Золота Орда, яка не хотіла миритися з втратою такого васала, як Галицько-Волинська держава. Саме через те, що їхні сили були задіяні у боротьбі проти ординців, князі не змогли втручатися у боротьбу за угорську спадщину і не підтримали повстання закарпатських феодалів 1315 -1321 рр., внаслідок чого були втрачені володіння у Закарпатті.

Становище ускладнилося також конфронтацією з Литвою, про яку залишилися заплутані відомості в джерелах. Її вдалося згасити миром, скріпленим шлюбом Любарта Гедиміновича з дочкою Льва Юрійовича (1322). Обидва князі, ймовірно, загинули на початку 1323 р. у боротьбі з ординцями.

Романовичі були споріднені з усіма сусідніми династіями. Спадкоємцями вважали себе угорський та польський королі, низка польських князів, навіть далекі князі Глоговські. Більше прав мав зять останніх Романовичів Любарт-

Дмитро Гедимінович, але він був надто юним. Литва ще не була готовою до боротьби, тому поспішила домовитися з ханом Золотої Орди Узбеком. Сили останнього були задіяні на Сході і він теж не був готовий втрутитися у боротьбу за спадщину Романовичів. Але домовленість Литви з Ордою відіграла свою роль. Внаслідок компромісу галицько-волинським князем став Болеслав Тройденович, племінник Андрія та Льва Юрійовичів, син удільного мазовецького князя Тройдена і дочки короля Юрія Львовича Марії.

Болеслав Тройденович перейшов у православ’я і посів престол під іменем Юрія. Факти свідчать, що Юрій II не був польською маріонеткою, а провадив власну політику. Порозуміння з Литвою було закріплене 1331 р. його шлюбом з Офкою-Євфимією Гедимінівною. Любарт отримав уділ у Східній Волині з центром у Любарі. Юрій II підтримував традиційний союз з противником Польщі Тевтонським Орденом, старався домовитися з ординцями. У 1337 р. Юрій з ординською допомогою напав на Люблінську землю і тримав Люблін В облозі дванадцять днів.

Несподівана смерть Юрія II 1340 р. найбільше була вигідна польському королеві. Казимир III негайно вторгся у Галицько-Волинську державу і дійшов аж до Львова. Версія про отруєння князя боярами за його прихильність до іноземців не виглядає переконливо. Іноземці становили значну частину населення великих міст, до цього на той час вже всі звикли. Після загибелі Юрія II розпочався період глибокої кризи Галицько-Волинської держави і боротьби за її збереження та відродження.

Галицько-волинські князі мали такі ознаки (атрибути) влади: «вінець» (корону), герб державну печатку, прапор. Під впливом зв’язків із західними державами ці ознаки влади набули в Галицько-Волинському князівстві особливого розвитку. З початку 14 ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зображення золотого лева на синьому щіті. Таке зображення вперше знаходимо на печаті Юрія Львовича, а також на печатці, прикріпленій до грамоти князів Андрія і Лева, датованої 1316 р. Лев як державний герб є й на печатці Любарта – правителя Волині, який вважав себе спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Прапором-корогвою князівства було синє полотнище із зображенням лева.

Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань.

Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств – земель, а останні – на волості, центрами яких були міста-городи. Управитель волостей призначав князь із числа великих бояр.

Протягом другої половини 13 – першої третини 14 ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня політичної та військової могутності.

Роль Галицько-Волинського князівства в історії української

державності

Київська Русь залишалась об’єднаною державою приблизно до 1132 р.