Інколи зміцнення князівств називають «розпадом» Київської Русі. Це не точно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки, більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком заселених спорідненим населенням теренів, входження яких до Київської Русі раніше не мало достатньо тривкої основи.

Основною територією Галицького князівства були терени хорватських і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протиукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне розташування, економічні, політичні та культурні зв’язки.

13 сторіччя було переломним в історії багатьох країн і народів. У тогочасній Західній Європі паралельно зі зміцненням королівської влади відбулося формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне піддержання прав і ролі у державі великих землевласників-феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі збережених джерел, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на державні справи мали боярські роди, а подекуди й частина містиків – заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупуваннями, що робили ставку на різних князів. Успіхи чи поразка окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначалися співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того конфлікт з однією групою бояр змушував князі йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князя, щонайменше з 13 ст. документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних – і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування прав власності і політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містиків, не відомі. Проте з’явилися вже грамоти, які регулювали права і повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якби їхній розвиток не було перервано монгольською навалою.

Внутрішня консолідація князівства стала передумовою його активної зовнішньої політики. Важливим атрибутом державності князівств, складовою політичної культури була дипломатія, яка керувалася певними юридичними нормами, правилами етикету. Очолював зовнішньополітичну діяльність князь, який при вирішенні важливих питань враховував думку боярської ради. Переговори велися через послів або при особистих зустрічах князів-Рюриковичів. Обговорювалися територіальні спори, нерідко укладалися усні або письмові угоди.

Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності.

Здобутки руської культури другої половини 13 – 14 ст. відіграли важливу роль у наступний період, у часи формування культури українського народу – в умовах панування на Україні польських і литовських феодалів. Культурні традиції Давньої Русі допомагали українському народові зберігати та розвивати свою національну культуру.

Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:

- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

- модернізувало давньоруську державну організацію;

- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;

- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло східнославянську державність на міжнародній арені.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши відповідну кількість використаної літератури в даній кваліфікаційнії роботі ми прийшли до таких висновків:

по-перше суттєве значення в історії розвитку державно-правової думки і становленні державності на Україні належить княжій добі, яка охопила м;айже п’ять століть (ІХ-ХІІІст.). Окрім того, чинниками формування поглядів про державу і право були самі державні структури Київської Русі, релігійні, економічні і культурні зв’язки. Найпершим втіленням політико-правової думки давніх жителів українських земель можна вважати суспільно-політичні погляди релігійно-міфологічного характеру. Наступним кроком, що становив основу політико-правової думки і сприяв могутності владних структур було введення християнства (988р.). Тому, джерелами політичної думки стали Старий і Новий заповіти, релігійні вчення Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослава, Іоана Златоуста. Варто виділити також таку особливість тогочасного суспільного життя, як становлення і розвиток феодальних відносин, яка знайшла своє відображення в таких документах, як договори Русі з Візантією Хст. , ”Руська Правда”. Крім того, важливе значення для становлення українськоїдержавності і форування державно-правової думки відігравла політична діяльність князів Київської Русі, висвітлено в таких пам’ятках політичної думки, як ”Ізборніки Святослава”, ”Повчання Дітям”, Володимира Мономаха і інших.

Суттєвим були також політико-правові теорії духовенсва, втілені у таких літописаннях:”Слово про Закон і Благодать” Іларіона, ”Послання” Климета Смолятича, ” Слова” Кирила Туровського, які торкаються питань державної влади і управління ХІ-ХІІст.;

- по-друге , кожна пам’ятка політичної думки розкриває низку проблем Київської Русі:

“Руська Правда”, з однієї сторони, являла собою збірник законів феодального права, який регулює раньофеодальні відносини, спрямовує на зміцнення князвської влади, вирішує питання власності, встановлює кримінальну відповідальність, тобто норми ”Руської Правди” закріплювали станову нерівнісь, надаючи привілейоване