Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася ранньофеодальною монархією.

Очолював державу великий кязь. Йому належала законодавча влада, великий кязь зосреджував і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він викнував також функції воєначальника і осбисто водив рать у бій. Мали князі і судову владу. [1,с.23]

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм.

На ранніх етапах становлення Київської держави, коли вона складалася з об’єднаного союзу племін, в кожному з племін існував свій власний князь, - тобто, влада була децентралізованою, не було створено монолітної структури держави, а отже неможливо було ефективне керування державою. Князі Київської Русі належали до роду Рюриковичів й мали варязьке походження. Князі спиралися на силу своїх дружин та підтримували авторитет влади за допомогою зброї. Перші київські князі мали необмежену владу.

При князях у Київській Русі існувала боярська дума (рада), що виконувала функції співробітництва громадськості з князем. Спочатку дума складалася з представників княжої дружини, які допомогали князеві керувати державою. Потім до ради увійшли “кращі представникі” боярських родів. Але жодних постанов, які б регулювали правила та вимоги входження у раду, не було. В основному це визначалося місцем особи у громаді та волею князя. Хоча князі Київської Русі сприймали всю державу як свою власність, вони мусили зважати на думку громади, яка була представлена вічем.У процесі формування давньоруської державності можна, та-ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут-ворень, об’єднання цих утворень у середньовічну державу з цент-ром у Києві.

1.3 Джерела та система права Київської Русі

Під джерелами права розуміються ті сили, що утворюють право. За такі сили наукою права вважається взагалі дві: звичай і закон. Початковим джерелом права з’являється сама природа людини фізична і моральна і всі поводяться однаково не через переймання або інших способів реагування на визначені події окремих осіб, а на підставі “однакового почуття”.

Реальні умови життя настриливо вже вимагали регулювати більш-менш точно людські правні стосунки. Ролю такого регулятора і виконував у нас в Х ст. і, очевидячки, ще раніше — договір. Регулюючи тогочасні людські стосунки, договір разом з тим і утворював нове право, сам — так би мовити — з’являвся визначним джерелом його.

Основним, системоутворюючим джерелом права на Русі було звичаєве право.

Первинною формою у давньоруському праві були договори.

Договори того далекого часу, що мали, як визначена форма права публічно-правний характер, можна поділити на такі категорії:1) договори українських князів з чужеземними державами — (договори міжнародні);2) Договори князів ріжних земель про між собою і 3) Договори між князем і народом.

Ці договори застосовувались як особами, так і суспільними групами населення:сільські громади або окремі території укладали договори про закріплення суспільних, політичних або міжнародних відносин. При цьому у формі договорів не тільки підтверджувалось, але й точніше формулювались існуючі норми звичаєвого права, або ж точніше формулювались існуючі норми звичаєвого права, або ж встановлювались нові норми права.

Наступними за значенням джерелами права були:

1)княжі угоди-міжнародні та міждержавні:Олега 907 та 911р.р., Ігоря у 944р., Святослава у 971р. Велике значеня мають договори з греками. У “Повісті временних літ” цілком збереглися договори 911, 944 і 971рр.

2)договори князів між собою на з’їздах (снемах) у м. Любечі, у с.Брестовому, на Долобонському озері;

3)князівська судова практика, догори князів з народом;

4)князівські устави (закони) землянам, містам, окремим станам;

5)княжі уроки, тобто постанови й узаконення фінансового, податкового та штрафного характеру;

6)церковні статути (устави) князів Володимира і Ярослава про врегулювання відносин між церквою та державою і між церквою та віруючими;

7)рецензія норм візантійського канонічного та цивільного права яка містилася в збірниках: “Номакрон”, “Прохірон”, “Еклога”, “Закон складний людям” та в “Кодексі Юстиніана”(Книга законів). [11,с.50]

Джерела права різноманітні; по-перше, слід відмітити, що існує загальна категорія – звичаєве право. Воно має історично-еволюційний генезіс, адже, виникло воно як результат возведення державою до рангу обов’язкового виконання певних звичаїв, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли у свідомість та побут суспільства в цілому або групи людей. Звичай став основним засобом регулювання біхевіористичних проявів у первісній громаді, а поява держави стимулювала розшарення суспільства і допомогала панівним класам пристосовувати деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонувала та забезпечувала використання цих звичаїв примусовою силою держави. На звичаєвому праві грунтуються правові системи рабовласницьких та феодальних держав. Норми звичаєвого права Київської Русі доповнювалися князівськими постановами, а також практикою судових вироків.

У Київський державі законодавство вперше з’явилося з Х ст. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. А також “Руська правда” має важливе значення не тільки як видатна пам’ятка законодавства, але і як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства.

Всього “Руська правда” мала чотири редакції. В історичній науці доси існують суперечки стосовно міста і часу її походження, та авторства; однак більшисть сучасних дослідників поєднують “Руську правду” з ім’ям князя Ярослава Мудрого. Зараз відомо 106 списків “Руської правди”, складених у XIII-XVII ст., які прийнято поділяти на три редакції – Коротку, Розширену та Скорочену.

Первісний, найкоротший, текст “Руської правди”, який також зветься “Правдою Ярослава”, не дійшов до нашого часу, але вважають, він був складений десь