Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина – освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція “Руської правди”, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала до себе палаци власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі.

В правовій системі Київської Русі фігурували такі види договорів: договір купівлі-продажу, договір позики, договір зберігання речей (поклажа), договір про наймання тощо. Найбільш повно був врегульований договір позики. Значною мірою це сталося внаслідок повстання низів київського суспільства проти лихварів, яке трапилося у 1113 р. Тоді бояри покликали Володимира Мономаха до розробки заходів, які були б спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів. Циє право дещо обмежило свавілля лихварів. Стягення відсотків було обмежене двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати високі відсотки за три роки (це становило 150% боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об’єктом позики були не тільки гроші, а й продукти харчування, побутові речі, знаряддя праці тощо.

Переважав простий порядок укладання договорів – усна форма із застосуванням деяких символічних дій – рукостискання, зв’язування рук та ін. Іноді вимагалося свідчення. Є певні відомості й про зародження письмової форми укладання договору про нерухомість.

Спадкове право характеризувалося відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутності синів майно вважалося вимороченим і переходило до князя.

Тривалий час залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як свідчать законодавство та практика, воно існувало насправді. При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців покладався тільки обов’язок видати заміж сестер. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молодший син мав перевагу – він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю.

4)Шлюбно-сімейне право

До прийняття християнства шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували викрадення наречених, багатоженство, наложництво. З прийняттям християнства з Візантії прийшли нові принципи сімейного права: моногамія, затрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв’язки.

За візантійським правом існував низький шлюбний поріг: 12-13 років для нареченої та 14-15 для нареченого, обов’язково було отримати згоду батьків і саміх наречених, не допускалося близьке крівне споріднення. Не допускався третій шлюб. Розірванням шлюбу займалася церква, яка практично ніколи не давала дозволу на розлучення.

За “Руською правдою” поняття злочину трактувалося як “обида”, незалежно від того, чи то було нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалові, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусів.

Суб’єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповіав його пан. Система покарань була проста і м’яка. Найсерйознішими покараннями вважалися потік і розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався в холопа. Найпоширенішими були грошові покарання – віра і продажа. Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривен, а друга – за інші злочини у розмірі від 3 до 12 гривен. За заподіяне важке каліцтво, за вбивство невірної жінки стягували піввіри. Відома й так звана дика віра, яку сплачувала верв, на теріторії якої знаходили вбитого, а вбивцю не вдавалося розшукати. Смертна кара як вид покарання за злочини у “Руській правді” не записана, але літописи свідчуть, що вона застосовувалася за виступи проти феодальної влади і зраду князя. Так, організатори й учасники повстання проти князівської влади (70 осіб) були страчені через повішання князем Ізяславом у 1068 р. За злочини, що належали до компетенції церковного суду, застосовувались епітімії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носу, вух), тюремне увязнення.

Вікового обмеження для кримінальної відповідальності не зафіксовано у “Руській правді”, не існувало поняття осудності, але було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті вирішувалася доволі просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

6) Процес

Староруське право не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі процесуальні дії (гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. У будь-якому випадку і за кримінальними, і за цивільними справами застосовувався змагальний (обвинувальний) процес, при якому сторони були рівноправними. Обидві сторони у процесі називалися позивачами.

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було гоніння сліду, тобто пошук злочинців за його слідами. Якщо слід приводив до житла конкретної особи, вважалося, що він і є злочинцем. Якщо слід приводив до сільської общини, відповідальність несла верв. Якщо слід загубився на великій дорозі, на цьому пошук припинявся. Судовими доказами були покази свідків, котрі поділялися на відоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію), ордалії (суди божі), тобто – випробування залізом і водою, а