16-19 жовтня в Чигирині відбувся з’їзд вільного козацтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П.Скоропадський), а також «скликати губерніальні з'їзди, щоб оборати кошових отаманів, з старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові. Намічена з'їздом структура вільного козацтва мала такий вигляд : «Село нехай гуртується з селом, волость - в курінь, повіт - в полк, губернія - в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються І додержуються військового строю...». З’їзд також обговорив статут вільного козацтва, затверджений Генеральним Секретаріатом 26 листопада, згідно з яким вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні [13, 110].

З метою підтримання громадського порядку формувалися також міліцейські структури. Вільним козацтвом і міліцією «відало» одне і те саме секретарство внутрішніх справ. На початку січня 1917 р. проблеми «вільного козацтва» перейшли до компетенції секретарства військових справ.

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральної політики Центральної Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так, навіть, напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у нею під боком активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опозиційні видання. Серед них найзапекліший опонент Центральної Ради - газета «Пролетарская мысль». Разом з тим, відомими є й протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 року.

Втім, ця роздвоєність була зумовлена загальною хворобою Центральної Ради, яка впливала на її діяльність, - насамперед організаційною неспроможністю.

Весною 1918 року вже після повернення до Києва, Центральна Рада вдалася до останніх спроб якось змінити ситуацію. Саме тому пропонувалося розширити повноваження губернських комісарів - їм надавалося право «видавати обов'язкові постанови по справах, які торкаються порушення громадського порядку та спокою і державної безпеки». Губернські комісари мали застосувати за порушення виданих ними обов'язкових постанов штраф до 3000крб, або карати тюрмою строком до 3-х місяців.

Крім того, 6 квітня Центральна Рада ухвалила утворити «Анкетно-слідчу комісію для досліду випадків анархії й неправомірного поводження властей цивільних і військових, з'ясування політичних і соціальних умов на місцях». Анкетно-слідча комісія утворювалася у складі 25 членів Центральної Ради і мала виконувати такі функції: «дослід неправомірного поводження властей цивільних і військових на місцях, вживання заходів і видання розпоряджень щодо усунення і попередження цих явищ, з'ясування політичної і соціальної ситуації на місцях», а також інші завдання. Все це свідчило про позитивну тенденцію в політиці Центральної Ради, яка прагнула боротьбу з анархією поєднати з боротьбою проти зловживань представників місцевої влади, а головне, мати якусь об'єктивну картину того, що відбувається за межами столиці.

Судова система

27 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду, і через 3 дні він був ухвалений Центральною Радою.

«Генеральний Суд, - йшлося в статті 1,- складається з 3-х департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правительствующему Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства». Члени Генерального Суду мали звання генеральних судців, а їх повноваження - до затвердження Генерального Суду на основі конституції - визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением судебных установлений». Цим же законодавством керувалися й суди першої інстанції.

Проблем чинності законодавства колишньої Російської імперії торкалися ще дві статті зазначеного акта. Так, у ст.8 вказувалося, що «Генеральний Суд в своїй чинності пристосовується до законів, нормуючих чинність Правит. Сенату, і порядкує їх з нинішнім законом про утворення Генерального Суду і ухвалами законодавчого органу України», а в ст.9 підтверджувалося, що «декрети Правит. Сенату в справах повсталих на території України і подані йому до проголошення Генеральним Судом своє діяльності визначаються УНР за правосильні і обов'язкові для судових установ України".

Генеральний Суд після формування свого персонального складу мав розробити свій «докладний регламент» і через секретарство судових справ подати його на затвердження Центральною Радою. Взагалі це секретарство мало значний вплив на діяльність Генерального Суду.

У подвійному підпорядкуванні опинилася так звана «прокураторія». З одного боку вона діяла при Генеральному Суді і називалася - Прокураторія Генерального Суду, а з другого - її регламент затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторією». На початку січня 1918 року Центральна Рада ухвалила спеціальний закон «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні».

Важливий крок на шляху формування судової системи Центральна Рада зробила ЗО грудня 1917 року. Вона спеціальним законом визнала «неправомочність київської, харківської й новочеркаської судових палат з 1 грудня 1917 року» і одночасно ухвалила ще один закон - «Про заведення апеляційних судів». Повноваження, «обсяг діяння» й внутрішня Організація нових апеляційних судів за деякими деталями майже не відрізнялись від попередніх судових палат.

Нарешті, необхідно назвати й закон «Про умови обсадження і порядок обрання судів Генерального і апеляційних судів» від 23 грудня 1917 року. Всі судді обиралися Центральною Радою більшістю в 3/5 голосів.

Цікаво, що наприкінці