Центральна Рада торкнулась багатьох галузей права - від кримінального (скасувавши Ш Універсалом смертну кару й видавши 19 листопада 1917 року закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26 квітня Генеральне Писарство подало на її розгляд законопроект про приєднання до Всесвітнього поштового союзу).

Оцінюючи ж чинники, що негативно вплинули на законодавчу діяльність Центральної Ради, слід, звичайно, вказати на брак часу й професіоналізму. Проте найбільш відчутно на ній відбилися політичні й ідеологічні пристрасті. Найхарактерніший приклад - проблема власності.

Як відомо, Центральна Рада, її лідери постійно декларували прагнення розбудувати Українську державу на соціалістичних засадах. Так, наприклад, М.Грушевський відзначав: «будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України». Це визначило ставлення лідерів Українського уряду й до приватної власності. Грушевський вживає термін «належати» й «користуватися». В документах Центральної Ради бачимо ті ж самі терміни «право порядкування», «право користування». М.Грушевський, зокрема, був рішучим противником самого поняття «святість прав власності». Особливе заперечення у нього викликала ідея власності на землю. Ш Універсал скасував право приватної власності на землю. Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз'яснення до Універсалу, яким підкреслив, що скасування прав власності на землю й перехід їх до трудящого народу слід розуміти «у тому смислі, що право власності на ці землі переходить до народу Української Республіки, отже, від дня опублікування Універсалу колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу, причому скасування власності, як і весь земельний лад на Україні, мають підтвердити й остаточно встановити Українські Установчі збори". Відповідно до цього документа заборонялися самочинні захоплення земель й всі подібні «революційні» акції.

Аналогічний принцип був покладений в основу і земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 року. Ним, зокрема, встановлювалося, що «землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам». Незважаючи на те, що закон дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна проблема - людини, землі й ріллі - так і лишилися неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків. За свідченням В.Винниченка, «сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея «соціалізації землі» викликала обурення заможного селянства, «яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї». У цих суперечностях Центральна Рада й зустріла свій останній день - 29 квітня. Більше того, одночасно з конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність, Центральна Рада нарешті ухвалює поправку до земельного закону, відповідно до якого ділянки розміром до ЗО десятин не підлягають «соціалізації».Проте це вже нічого не могло змінити.

Такі ж політичні чинники визначали й долю закону про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 року, де йшлося про право національних меншин на «самостійне устроєння... національного життя в межах Української Народної Республіки». Відповідно до закону для здійснення цього права передбачалося, зокрема, укладення спеціальних «національних кадастрів», або іменних списків, відповідних національностей, а остаточне рішення всіх проблем національних меншин, зокрема компетенція, так званих, «Національних союзів» (саме їм, згідно з законом, «виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами»), підлягає розгляду і затвердженню українським парламентом [16, 72].

Однак, незважаючи на всю зовнішню привабливість, цей закон, який інколи характеризують як «прояв великодушності українських політичних лідерів, подію, що не мала прецеденту в історії людства», викликав неоднозначну реакцію в тодішньому суспільстві. Як, зауважує Д.Дорошенко, проблема полягла в тому, що серед всіх «запланованих» національних меншин тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті захисту своїх національних інтересів. Найбільш складною виявилася ситуація з російськомовним населенням. «Це все були елементи, які зжилися з російською культурою, дорожили нею, були пройняті загальноросійським патріотизмом... Всі вони зовсім не хотіли визнавати себе на Україні за якусь «національну меншість» [3, 34]. Сьогоднішній «русский» чи «малорос» міг завтра національно усвідомитись і стати вже українцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-українець, ставши більшовиком, дивився на «український націоналізм» як на щось реакційне і вступав з українським рухом в боротьбу».В результаті, закон про національне-персональну автономію в «дійсності не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, - з боку національних меншостей...»

Ще складнішою виявилася доля закону про громадянство від 2-4 березня 1918 року, згідно з яким громадянином УНР визнавався той, «хто народився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням». В законі визначалися досить стислі терміни подачі клопотань, пов'язаних з українським громадянством (від З до 6 місяців з дня опублікування закону), а також дозволу на перебування в Україні іноземців І тих, хто відмовився від українського громадянства (знов-таки від 3 до 6 місяців). Міністр судових справ УНР С.Шелухін визнав, що закон «складений поспіхом».

Слід звернути увагу і