Поняття та види форми права.
В юридичній літературі розрізняють поняття “форма права” і “джерело права”.
Джерело права – поняття, що визначається трьома значеннями:
Це джерело інформації щодо виникнення права та шляхів його розвитку. Саме таку роль відіграють літописи та інші історичні документи.
Це ждерело формування права в державному суспільстві. Саме таку роль відіграють об’єктивні умови життєдіяльності суспільства та інтереси і потреби в правовому регулюванні.
Це джерело інформації населення щодо змісту прав та обов’язків, що встановлюються державою. Саме таку роль мають норми права.
Форма права – це зовнішній спосіб виразу правової норми, тобто певні правові документи, які вміщують правові приписи.
В літературі розрізняють 4 основні форми права, розвинутість яких в кожній з держав визначає особливості правової системи.
Санкціонований звичай – звичаєве правило поведінки, якому держава шляхом санкціонування надає загальнообов’язкового характеру. Це найпростіша з форм права, що характеризує релігійно-традиційну правову систему.
В Україні не визнається як форма права, оскільки санкціонування звичаю передбачає необхідність прийняття нормативно-правового акту.
Судовий чи адміністративний прецедент – рішення судового чи адміністративного органу по конкретній юридичній справі, що є обов’язковим в процесі розгляду схожих справ.
Характерним є для англо-саксонської правової системи. В Україні офіційно визнається як акт тлумачення вищої судової інстанції. Однак, у випадку прогалин у праві, роз’яснення Пленуму Верховного Суду є обов’язковими в процесі вирішення справи.
Нормативний договір як угода між двома і більше суб’єктами, що має загальний характер та вміщає правові норми.
Характерним є для міжнародного права. В Україні визнається формою права як колективний трудовий договір та договір між територіальними одиницями.
Нормативно-правовий акт – документ, що приймається органом держави в процесі правотворчості.
Характеризує Романо-Германську правову систему та визнається основною формою права в Україні.
Поняття та риси правотворчості.
Правотворчість – це діяльність спеціальних органів держави, або за їх уповноваженням недержавних структур, по розробці та прийняттю нормативно-правових актів.
Риси правотворчості:
Це діяльність державних органів;
Це діяльність, що є процедурно регламентованою;
Результатом правотворчості є юридичний документ, що характеризується певною юридичною силою;
Це діяльність держави, що породжує юридичні наслідки;
Це діяльність держави, що характеризує її управлінську функцію;
Це діяльність, що здійснюється в рамках повноважень конституційних органів;
Це юридично регламентована діяльність, що складається з певних стадій;
Це діяльність, що охороняється державою.
Види правотворчості.
Правотворчість народу - процес прийняття нормативних актів в рамках референдуму;
Правотворчість держави - процес розробки нормативних актів уповноваженими на те державними структурами;
Санкціонована правотворчість – процес затвердження державою нормативно-правових актів, що розроблені недержавними структурами ( наприклад: реєстрація установчих документів);
Делегована правотворчість – розробка нормативно-правових актів недержавними структурами чи некомпетентними державними органами за дорученням держави, що не вимагає їх подальшого затвердження.
52. Поняття та ознаки норми права.
Основним структурним елементом права є норма права.
Норма права – правило поведінки, що поширюється на невизначену кількість ситуацій та невизначене коло суб’єктів, що має встановлений державою зміст та охороняється нею з метою регулювання відносин в суспільстві.
Норма права характеризується наступними ознаками:
Норма права є результатом правотворчості держави або санкціонування нею вже існуючих соціальних норм;
Це правило поведінки, що має обов’язковий характер, а не характер певної поради;
Це правило поведінки, що відображає державні інтереси;
Це правило поведінки, що визнає формальну рівність суб’єктів шляхом покладення на них рівних обов’язків та надання їм рівних прав;
Це правило поведінки, що має чітко визначений зміст та зовнішню форму виразу;
Це правило поведінки, що регламентує відносини між суб’єктами шляхом встановлення моделей поведінки, які відповідають інтересам держави;
Це правило поведінки, що охороняється державою можливістю застосування санкцій примусового характеру.
Отже, норма права – це загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою, є офіційним засобом закріплення та охорони суспільних відносин, що здійснюється шляхом визначення формальних прав та обов’язків суб’єктів відносин та забезпечення їх виконання примусовою силою закону.
СТРУКТУРА ПРАВОВОЇ НОРМИ,
Правова норма є складною юридичною категорією, що має формальний вираз (закріплення в тексті правового документу) та внутрішню структуру.
Структура правової норми – це внутрішня її будова, що характеризується певною взаємодією складових елементів.
На питання про структуру правової норми в літературі існує дві точки зору.
Перша з них має теоретичний характер і визначає структуру правової норми в її ідеальній конструкції за формулою:
“ Я К Щ О … Т О … І Н А К Ш Е “
Відповідно до цієї формули, структура норми права складається з трьох елементів:
Гіпотеза – “якщо”;
Диспозиція – “то”;
Санкція – “інакше”.
Друга точка зору має функціональний характер. Відповідно до неї, правова норма може складатися з двох і навіть з одного елементу. Так норми загальної частини КК, як правило, складаються з гіпотези та диспозиції, а норми особливої частини – з гіпотези та санкції чи диспозиції та санкції. Норми Конституції, як правило, мають лише диспозицію.
Характеристика гіпотез правової норми.
Гіпотеза – частина правової норми, що вказує на ті обставини, при настанні яких можуть виникати, змінюватись чи припинятись права та обов’язки суб’єктів, що передбачені правовою нормою.
Я к правило, гіпотезу мають всі правові норми.
Розрізняють наступні види гіпотез:
Визначені, що чітко перераховують конкретні обставини, наявність яких необхідна для дії норми (якщо позов поданий недієздатною особою, то суд залишає його без розгляду).
Відносно визначені – гіпотези, що називають умови дії норми, але залишають за суб’єктами можливість вирішувати питання про наявність вказаних умов в кожному конкретному випадку (усиновлення, що проводилось без згоди батьків, у випадку якщо таке було необхідне, може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам).
(усиновлення, що проводилось без згоди батьків
