що систематизує норми двох і більше галузей (повітряний кодекс);
Загальна, що надає можливість впорядкувати норми, що регламентують однотипні відносини (основи про охорону здоров’я, звід законів).
Кодифікація завжди має офіційний характер.
70. Поняття та види інкорпорації.
Інкорпорація – різновид систематизації, що характеризується об’єднанням нормативних актів відповідно до чітко визначеної системи в єдиних збірниках.
Акти, що об’єднуються, розміщуються по такій системі, яка забезпечує зручності в процесі їх знаходження та використання.
РИСИ ІНКОРПОРАЦІЇ:
Здійснюється державними чи недержавними структурами;
Може мати як офіційний так і не офіційний характер;
Не має ознак правотворчості, тобто зміст актів не змінюється;
Має різноманітну юридичну силу;
Проводиться з метою полегшення користування нормативним масивом;
Інкорпорація існує у двох різновидах:
І. Офіційна – упорядкування системи нормативних актів шляхом видання компетентними органами держави збірників діючих актів. Її результатом є не лише видання збірника, а і переліку нормативних актів, які втратили юридичну силу.
В текст збірника вносяться офіційні зміни та виключаються з нього статті, що втратили чинність. Ці акти є джерелом посилання в процесі правотворчої та правозастосовчої діяльності.
Офіційна інкорпорація існує у двох різновидах:
Хронологічна – упорядкування актів за часом їх видання (Відомості Верховної Ради України, Зібрання Постанов Уряду, Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств);
Тематична – поєднання нормативних актів за сферою державної діяльності чи певною тематикою (Збірник нормативних актів Мінфіну щодо оподаткування).
ІІ. Неофіційна інкорпорація здійснюється різноманітними організаціями, органами та способами і має довідково-інформаційний характер. Вона проводиться за ініціативою вказаних суб’єктів без спеціального доручення правотворчого органу.
Збірники, що є результатом неофіційної інкорпорації, не можуть використовуватися в офіційному порядку в процесі вирішення юридичних справ.
Поняття, аспекти та вимоги законності.
В юридичній літературі розрізняють чотири аспекти поняття “законність”.
Законність, як принцип здійснення владних повноважень державою. Зміст, в даному випадку, складають:
Законодавче закріплення державно-владних повноважень;
Прийняття владних рішень в рамках компетенції органів;
Прийняття владних рішень на основі закону;
Дотримання в процесі реалізації владних повноважень прав і свобод людини.
Законність, як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права. Її зміст складають:
Реальна можливість реалізації конституційно закріплених прав;
Покладання конституційно закріплених обов’язків;
Можливість звернення за державним захистом своїх інтересів;
Реальність та ефективність нормативно закріплених засобів відповідальності.
Законність, як принцип побудови системи нормативних актів. Характеризується як:
Відповідність законів та підзаконних актів Конституції;
Можливість прийняття підзаконних актів лише на основі, у відповідності і на виконання закону;
Наявність ієрархічного підпорядкування існуючих нормативних актів.
Законність, як режим соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Це необхідність виконання законів та, заснованих на них, підзаконних актів всіма суб’єктами права. Змістом є:
Законодавче закріплення меж можливої та необхідної поведінки фізичних, юридичних та посадових осіб;
Законодавче закріплення гарантій реалізації прав та виконання обов’язків;
Єдине розуміння та застосування правових приписів;
Поширення правових приписів на всіх без виключення суб’єктів.
Важливого значення для розуміння законності мають вимоги законності – основні начала, що характеризують її зміст та значення.
Верховенство закону, що характеризує вищу юридичну силу акту представницького органу чи референдуму в системі нормативних актів;
Єдність законності – наявність єдиної мети правотворчої та правозастосовчої діяльності (регулювання суспільних відносин), а також визнання формальної юридичної рівності суб’єктів;
Реальність законності – досягнення фактичного виконання вимог, що вміщені в правових нормах, у правовідносинах та невідворотність відповідальності за порушення закону;
Доцільність законності – вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш ефективним та економічним шляхом досягнення мети правового регулювання.
72. Гарантії законності.
Стан законності в державі безпосередньо залежить від комплексу факторів, що характеризується як “гарантії законності”.
Гарантії законності – система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється та відновлюється законність.
Гарантії законності поділяють на дві групи:
Загальносоціальні гарантії, що забезпечуються суспільством та визначаються як політичні, економічні та ідеологічні;
Спеціально-юридичні гарантії – спеціальні засоби реалізації, охорони та відновлення законності.
Вказані гарантії класифікують за п’ятьма критеріями.
І. За суб’єктами застосування:
Парламентські;
Президентські;
Судові;
Адміністративні;
Контрольні.
ІІ. За характером юридичної діяльності:
Діяльність парламенту як гаранта прийняття Конституції та законів;
Діяльність Президента як гаранта реалізації та охорони законів;
Діяльність Уряду як гаранта конкретизації та виконання законів;
Діяльність суду як гаранта захисту законів;
Діяльність правоохоронних органів як гаранта охорони законів;
Діяльність прокуратури як гаранта забезпечення режиму законності.
ІІІ. За напрямками:
Конституційні гарантії, що визначають зміст гарантій законності;
Процесуальні гарантії, що визначають процес здійснення конституційних гарантій.
IV. За змістом:
Розвинутість системи права;
Непротирічність законодавства;
Ефективна система нагляду за законністю;
Наявність ефективних засобів примусу, що забезпечують відновлення порушеного права.
За статусом:
Превентивні, що сприяють попередженню порушення закону;
Охоронні – передбачені законом заходи примусового впливу;
Каральні – реальна можливість застосовування до порушників передбачених законом заходів.
73. Поняття, необхідність та значення тлумачення.
Недосконалість нормативних актів передбачає необхідність їх тлумачення.
Тлумачення – діяльність органів держави, посадових та фізичних осіб, що здійснюється з метою уяснення та пояснення змісту правової норми.
Уяснення змісту відбувається суб’єктом (для себе), а пояснення – для інших.
Необхідність тлумачення викликана:
Існуванням права в загальній формі, що адресується невизначеному колу осіб, що вимагає пояснення в процесі конкретизації;
Наявністю особливостей правових приписів, що визначаються їх лаконічністю, абстрактністю та наявністю спеціальної термінології;
Недосконалістю юридичної техніки, що характеризується наявністю норм, які мають незакінчений зміст (…в інших випадках, передбачених законом);
Необхідністю пристосування нормативних актів, що мають тривалу історію існування, до об’єктивних змін в життєдіяльності суспільства.
Значення тлумачення.
Сприяє правильній реалізації правових приписів всіма суб’єктами права;
Сприяє забезпеченню принципу законності, бо забезпечує єдине розуміння та застосування норми;
Дає можливість ліквідувати неточності в законодавстві;
Дає можливість заповнити прогалин в праві.
74. Способи тлумачення.
Способи тлумачення – це система прийомів мислення та діяльності, що використовується для визначення змісту правової норми.
Основними способами тлумачення є:
Граматичний – уяснення змісту норми шляхом аналізу її словесного формулювання. Цей спосіб характеризує значення слів, їх взаємозв’язки та значення граматичних знаків;
Систематичний, що являє собою пояснення змісту норми шляхом встановлення