| а) договірні, для виникнення яких необхідне виявлення волі (згода) як уповноваженої, так і зобов’язаної сторони (напр. Договір найму);
б) управлінські, для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони (накладення адміністративного стягнення).
Юридичні факти.
Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Без юридичних фактів правовідносини неможливі.
За різними ознаками юридичні факти поділяються на такі видові групи: |
а) правоутворюючі – на основі яких суб’єкти набувають певних прав та обов’язків (при досягненні певного віку – право брати участь у виборах депутатів);
1. За юридичними наслідками | б) правозмінюючі – що тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу певних прав чи обов’язків;
в) правоприпиняючі – що ліквідують певні права і обов’язки, носієм яких суб’єкт був до виникнення цих фактів.
а) прості – що складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків;
2. За складом | б) складні – що являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків
3. За тривалістю у часі | а) одноактні – що складаються з одноразового акту їх виявлення (купівля квитка, що дає право на проїзд);
б) триваючі (або юридичні стани) – тривала у часі ознака (перебування у шлюбі)
а) події – відбуваються незалежно від волі суб’єктів (стихійне лихо);
4. За відношенням до волі суб’єктів | б) дії – відбуваються по волі суб’єкта:
правомірні – відповідають вимогам норм права;
протиправні – не відповідають вимогам правових норм.
Правомірні юридичні факти поділяються на:
юридичні акти – дії, що спеціально чиняться з метою виникнення певних юридичних наслідків (подача заяви про прийом на роботу);
юридично значущі вчинки – дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків, але вони виникають в силу закону (знахідка скарбу).
Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції. Презумпція – це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом. Презумпція не є достовірним фактом, а фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовується в юридичній практиці як засіб, що полегшує досягнення істини у вирішенні справи.
Правова презумпція – це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Правові презумпції поділяються на:
презумпції, що не можуть бути спростовані – це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які не підлягають сумнівам, а тому не потребують доказу (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього);
презумпції, що можуть бути спростовані – це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки у відповідності із встановленою процедурою не буде встановлено інше (презумпція невинності).
Правомірна поведінка.
Правомірна поведінка, на відміну від протиправної, характеризується соціальною корисністю, відповідністю моделям, відображеним у правових нормах, позитивними юридичними наслідками. Основною юридичною ознакою правомірної поведінки є:
з формального боку – її адекватність правовим нормам;
з погляду правової природи – “правомірність”. Під нею розуміється:
відповідність нормам права, праву взагалі;
одиниця виміру, за допомогою якої, з погляду права, дається оцінка поведінки як такої, що має правову природу;
здатність права регулювати певну поведінку суб’єктів, а також властивість цієї поведінки бути врегульованою правовими засобами.
Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов’язана з правовідносинами не тільки як юридичний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна поведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення суб’єктивних прав і обов’язків у життя. Це дозволяє деталізувати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичних можливостей і необхідностей у соціальну дійсність.
Як загальна форма реалізації суб’єктивних прав і обов’язків правомірна поведінка, випливаючи з характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціального змісту реалізації норм права.
Правомірна поведінка в механізмі правового регулювання відображується:
у нормах права – як модель;
у юридичних фактах – як конкретні життєві обставини;
у правовідносинах – як суб’єктивні права і обов’язки;
в їх реалізації – як загальна форма і засіб;
в правопорядку – як його зміст
Це характеризує правомірну поведінку як явище, що об’єднує елементи механізму правового регулювання в єдине ціле.
За різними критеріями правомірна поведінка поділяється на види:
1. |
В аспекті юридичних фактів на: | юридичні вчинки та індивідуальні акти:
правоутворюючі;
правозмінюючі;
правоприпиняючі діяння.
2. | У плані реалізації норм права на: |
дотримання;
виконання;
використання;
правозастосування.
3. | Як зміст правовідносин на: | здійснення:
суб’єктивних прав;
обов’язків;
законних інтересів суб’єктів.
4. | За зовнішньою формою виразу на: |
дії;
бездіяльність.
5. | За способом детермінації на: |
активну, зумовлену внутрішніми причинами;
пасивну, відповідно до зовнішніх обставин.
6. | За способом формування в текстах правових документів на: | Прямо чи безпосередньо передбачену правовими нормами.
7. | За характеристиками суб’єктів на: |
індивідуальну;
колективну;
посадову;
професійну та ін.
Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є поділ її відповідно до особливостей суб’єктивної сторони на:
активно правову;
звичайну;
конформну;
маргінальну.
Правова активність полягає у добровільності здійснення правових норм, переконаності в їх необхідності і справедливості, доброму знанні права, всебічної участі у правовій діяльності.
Звичайна правомірна поведінка характеризується тим, що необхідність її здійснення стала притаманною суб’єкту властивістю і може навіть не усвідомлюватись ним в усіх її аспектах.
Основу конформної поведінки становить пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища, яке здійснюється за принципом “робити так, як роблять інші”.
Маргінальна поведінка базується на мотивах страху перед юридичною відповідальністю. Такий стан