У 5-4 ст. до н.е. частина скіфів-кочівників перейшла до осілого способу життя. Царські скіфи, що перемогли перського царя Дарія у 514-513 рр. до н.е., посіли панівне становище у союзі племен і стягували данину із землеробських племен. Зміцніла влада царів і військово-дружинної знаті. Виникли передумови для створення рабовласницької держави. Скіфський цар Атей узурпував владу і у 340 р. до н.е. об`єднав під своєю владою майже всю Скіфію, створивши першу скіфську державу. Однак, у війні з македонським царем Філіппом ІІ (батьком Олександра Македонського) був вбитий і Скіфське царство розпалось наприкінці 4 ст. до н.е. Приблизно у 3 ст. до н.е. утворилась Скіфська держава у Криму (столиця – м.Неаполь Скіфський, поблизу сучасного Сімферополя), яка досягла розквіту у 2 ст. до н.е. за царів Скілура і його сина Палака, та була знищена германським племенем готів у другій половині 3 ст. н.е. Під час великого переселення народів 5-6 ст. скіфи асимілювались з іншими, а їхні сучасні прямі нащадки – кавказькі осетини.

У Скіфії встановились рабовласницькі відносини із залишками первіснообщинного ладу. З вільних землеробів і скотарів виділилась пануюча верхівка – царська сім`я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що становила оточення правителя, та багаті торговці. Відособленою соціальною групою з високим становищем були жреці. Найбільшу верству становили вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данину, виконували різні повинності. Скіфи-орачі (данинники) перебували у данинній залежності від степових кочівників. У Кримському скіфському царстві основну масу міського населення становили вільні ремісники, торговці, купці. Найнижчий щабель ієрархії займали раби; джерела рабства: військовий полон та підкорення осілих племен чи сусідніх народів. Раби були власністю господаря, річчю, яку можна було продати, подарувати, обміняти, передати у спадок. Вони використовувались здебільшого у домашньому господарстві, для охорони стада тощо; часто виступали товаром у торгівлі з грецькими містами. З розпадом первіснообщинного ладу рабство втрачає патріархальний (домашній) характер.

За формою правління Скіфія – різновид рабовласницької монархії з деспотичною царською владою. Глава держави – цар зі спадковою, божественного походження владою. Іноді він виконував функції жреця, здійснював судові повноваження, самостійно проводив внутрішню і зовнішню політику, карбував свою монету. Апарат державного управління становили найближчі родичі царя та його особисті слуги, здебільшого військові; притому особлива роль належала військовій дружині царя і воєначальникам; а найбільш впливові помічники царя утворювали Царську раду. Щоправда, створення державного апарату не знищило повністю родову організацію – Народні збори затверджували кандидатуру царя і його наступників, а також Народні збори і Рада старійшин і племінних вождів вирішували усі питання місцевого управління. Територія держави поділялась на округи (номи) – колишні племінні території. Отож, державна структура Скіфії значно відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав, але за своїми функціями була вже політичною організацією, тому можна стверджувати, що перші витоки державності на території України з`явились саме тоді.

Правова система Скіфії грунтувалась на звичаях, рішеннях Народних зборів, постановах царів. Основне джерело права – звичаєве право (усне, оскільки скіфи були неписемними). На території скіфської держави зберігались також групи населення, які жили за своїми законами, - племінні союзи таврів у Криму та неври, розселені на півдні від Прип`яті. Захищалась сімейна приватна власність на худобу, вози, домашні речі, посіви, житло, рабів. Особистою приватною власністю була зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов`язального права – договорів міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Договори, зокрема договір побратимства (згодом переоформлений у договір співтовариства, а сучасний цивільно-правовий договір сумісної діяльності) скріплювались присягою. Відмова від сплати данини була приводом для початку воєнних дій з грабунком майна, крадіжкою худоби та захопленням полонених і перетворенням їх на рабів. Шлюбно-сімейне право грунтувалось на принципах патріархату – ведення родоводу за батьківською лінією, панівна роль чоловіка у господарстві, сім`ї і суспільстві; жінка перебувала під владою чоловіка, а по його смерті – його спадкоємця. Дозволялось багатожонство, притому старша жінка (як і в мусульманстві) займала привілейоване становище. У спадковому праві діяв принцип мінорату – перехід батьківського майна неподільно до наймолодшого сина, щоправда, одружені сини мали право на виділ їм майна ще при житті батька.

Найнебезпечіші злочини - проти царя. Тяжкими злочинами визнавались вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб та ін. Види покарань: смертна кара (у т.ч. за фальшиву присягу, за порушення звичаїв і відступ від віри предків), відрубання правої руки, вигнання, кровна помста. Притому карався не лише злочин, а й замах. Для найнебезпечніших злочинів застосовувався слідчий процес – коли виявлення факту вчинення злочину, порушення справи, встановлення особи винного, дослідження обставин вчинення злочину, зібрання доказів, притягнення до суду винного, потерпілого і свідків, захист потерпілого та доведення вини злочинця, визначення міри і ступеню покарання та виконання рішення-вироку покладалось на відповідний орган із судовими повноваженнями. А щодо справ,