заходів, виконували спеціальні державні завдання. У Херсонесі діойкет був найвищим фінансовим магістратом, що контролював доходи і витрати, а нижчестоящими фінансовими магістратами були скарбники. Грошовими надходженнями у казну (різні пожертви грішми і хлібом, податки, ввізні і вивізні мита на товари тощо) займались спеціальні Колегії семи і дев`яти. Окремим органом управління був суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожен з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.
З початку нашої ери відбувається аристократизація управління – вищі адміністративні посади передаються невеликій групі аристократичних сімей; у Херсонесі під тиском римських властей було зменшено кількість магістратур, вищі магістратури заміщували римські громадяни з місцевих жителів, влада зосереджувалась у першого архонта. В Ольвії приблизно до середини 3 ст. до н.е. найважливіші закони створювались у формі псефісмів, які пропонувались приватними особами, і поділялись на 2 категорії: проксенічні і почесні. З середини 3 ст. до н.е. усі проксенії висуваються приватними особами, а почесні декрети – різними колегіями магістратів (архонтами, колегією семи, комісією сінедрів), тобто прерогативу вносити у Раду міста і передавати у Народні збори проекти важливих постанов (почесних декретів) у приватних осіб відбирають колегії магістратів.
В основу права грецьких міст-колоній було покладено правову систему Афінської рабовласницької республіки, впливали також звичаї і традиції місцевих племен. Основні джерела права – закони Народних зборів, декрети Ради міста, розпорядження колегій магістратів, місцеві звичаї. Існувала приватна власність на житлові будинки, рухоме майно, худобу тощо. Земля і раби перебували у приватній і державній власності. У Херсонесі рабів відпускали на волю, посвячуючи їх якомусь божеству, а храм чи релігійна громада ставали опікунами вільновідпущеника. Було розвинуте зобов`язальне право – поширені договори позики, дарування, поклажі, купівлі-продажу та ін., більшість з них укладались у присутності свідків, у державних установах, при урядовцях чи відкупщиках податків на торгівельні угоди (так, у Херсонесі продавець повідомляв агораному про факт продажу речі і добровільно разом з покупцем сплачував йому податок). У Херсонесі була поширена оренда землі і наймана праця.
Основні злочини – державні: змова, спроба повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці; у Херсонесі - зрада ворогам міста чи його володіння, злочинний задум проти Херсонесу чи його громадян. Передбачався захист приватної власності. Види покарань вільних людей: смертна кара, штраф, конфіскація майна; повсталі раби страчувались.
4. Держава і право Боспорського царства
Найбільша з античних держав Північного Причорномор`я – Боспорське царство (Боспор – давньогрецька назва Керченської протоки) з центром у Пантікапеї, що виникло внаслідок об`єднання міст-держав у 480 р. до н.е. У середині 4 ст. до н.е. до нього приєднались всі великі міста-держави Північного Причорномор`я (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Німфей, Кіммерік та ін.) і землі, заселені племенами синдів, торетів, дандаріїв і псесів, які не мали ще своєї державності. (На той час процес становлення держави у скіфських племен – основної частини населення Керченського півострова - лише починався). Столицею Боспорського царства став Пантікапей. Розквіт Боспорського царства припадає на 4-3 ст. до н.е.; з другої половини 2 ст. до н.е. воно зазнає повстань рабів і підкорених скіфських племен. На початку 1 ст. до н.е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об`єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор`я, у т.ч. Боспорське царство. Після поразки і загибелі царя у боротьбі з Римом у середині 1 ст. до н.е. Боспорське царство потрапило під владу Стародавнього Риму як васальна держава – царів Боспору затверджували римські імператори. Навала готів і боранів у середині 3 ст. н.е. розорила Боспорське царство, а гуни в останній чверті 4 ст. зруйнували його, і воно увійшло до складу Візантії як її володіння.
Суспільство поділялось на рабовласників і рабів, вільних і невільників. Рабовласниками були цар і його оточення, жерці, чиновники державного апарату, великі землевласники, судновласники, власники ремісничих майстерень-ергастерій, купці, работорговці, воєначальники. Купці, найбільшим з-поміж яких був цар, а також до них належали посадові особи, у т.ч. воєначальники, - мали право безмитної торгівлі. Вільні землевласники служили у війську, сплачували царю податок врожаєм, оскільки оброблювана ними земля вважалась царською.
Раби поділялись на приватних і державних; джерела рабства: полон і купівля у кочівників. Державні раби використовувались при будівництві оборонних споруд на кордонах держави, вони перебували у кращому становищі, ніж приватні раби, які використовувались на громадських роботах (у майстернях, пекарнях, у виноробстві) і в домашньому господарстві, та іноді у сільському господарстві. Використовувалась також праця залежного землеробського населення – пелатів, які обробляли землю царів і великих землевласників, за що сплачували їм частину врожаю. У 1-3 ст. почалось масове відпущення рабів на волю, а посилення експлуатації залежних напіввільних виробників привело до зародження феодальних відносин.
Боспорське царство – рабовласницька монархія. Спершу це був союз грецьких полісів, які зберігали певну автономію у внутрішніх справах – мали органи самоврядування (Народні збори, Ради міст, виборні посади), проводили самостійну торгівельну політику, карбували власну монету (Пантікапей – з 6 ст. до н.е., інші міста – з 5 ст. до н.е.; пізніше це право було надане лише Пантікапею, що карбував загальнодержавну монету). Перші правителі Боспорського царства вважались архонтами Пантікапею і всього Боспору, їх влада була спадковою (на відміну, у давньогрецьких державах ця посада була тимчасовою); у 4 ст. до н.е. до Боспорського царства була приєднана Феодосія і цар став називатись “архонт