Поза тим, у ході війни соціальні верстви об`єднались проти єдиного ворога – іноземних поневолювачів - з метою створити власну православну національну державу, і визвольний рух переріс у загальнонародний, у якому брали участь представники 23 народностей, проживаючих в Україні, і навіть антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 р. скликання посполитого рушіння проти України. Селяни становили не лише основу військової сили, а й були єдиними годувальниками українського суспільства у роки війни. На українських міщан покладалось матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне духовенство ідеологічно обгрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського народу проти католицької Польщі. Запорізьке і реєстрове козацтво та українська шляхта були ядром і передовою бойовою частиною українського війська. Запорізька Січ упродовж війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, водночас залишаючись передовою заставою у боротьбі із ворожими зазіханнями кримських феодалів. У 1652 р. внаслідок воєнних дій Січ було перенесено на зручніше місце, де вона проіснувала до 1709 р. як Чортомлицька Січ.

2. Суспільний лад України у період народно-визвольної війни

У ході війни відбулись значні зміни у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соцільних груп. На звільненій території було ліквідовано магнатське землеволодіння – землі польських магнатів і шляхти переходили до загальновійськової власності, передавались козацькій старшині на умовах служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за надані повстанцям послуги. Деяку частину земель захопили селяни, користуючись звичаєм займанщини. Тож фактично було ліквідовано феодально-кріпосницький гніт, але збереглось “ісстаринне” землеволодіння української шляхти, монастирів, магнатів, козацької старшини. Верхівка козацької старшини і гетьманське правління проводили політику збереження попередніх соціальних порядків – гетьман і уряд видавали нормативні акти про захист і збереження феодальної власності на землю за формулою “ведлуг звичаю давнього”, притому гетьманська влада вимагала від підвладних “звичного послушенства”.

Крім загальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо), земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшувалась внаслідок гетьманських пожалувань “у вічність” за службу, а також “за послуги”. “Ісстаринні” землі і передані “у вічність” перебували у повній власності – ними можна було розпоряджатись на власний розсуд: продавати, міняти, віддавати у заклад тощо. Поза тим, поширилось умовне землеволодіння козацької старшини і шляхти – загальновійськові землі передавались старшинам “на ранг” на умовах служби. Власники цих земельних наділів намагались зберегти їх для своїх спадкоємців, перетворивши рангові землі у власність. Правовий режим рангових земель визначався гетьманськими універсалами спершу “до ласки військової”, потім – доки “військо побажає залишити”, а наприкінці війни – “на утримання власного господарства за вислугу”, притому вказувалось, що землі передаються у “спокійне”, “повне”, “безушкодне” володіння, при якому володілець міг цю землю “у будь-який дохід перетворити”.

Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах надавало їй вище над іншими станами становище. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вона закріпила за собою низку прав і привілеїв – звільнялась від податкового тягару, від “мостового” – грошових зборів на утримання доріг, не залучалась до “стації” на утримання війська, не вносила податків на будинковолодіння, користувалась пільгами при укладенні орендних договорів на промисли тощо.

За соціально-економічним і правовим становищем наближеною до козацької старшини була українська шляхта. Правове становище шляхтичів визначалось попередніми правами та актами гетьманської влади, які відновлювали, зміцнювали і розширювали їхні права і привілеї. Шляхта зберігала попередні землеволодіння, розширюючи їх шляхом отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорізьким. Від підвладного населення шляхта вимагала виконання попередніх повинностей.

У ході війни було повністю відновлено права православної церкви – гетьманська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства, яке перебувало на рівному становищі з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатись великим землевласником, зокрема домоглась повернення їй усіх землеволодінь, раніше захоплених польською шляхтою і католицькою церквою; виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також здійснювала вотчинний суд над людьми, проживаючими на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і не обкладалось податком, а селяни церковних земель несли йому “звичне послушенство” – за давніми правилами і звичаями, і їм заборонялось переходити у козаки. За майновим і соціальним становищем духовенство було неоднорідне – верхівку становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів, а до низового духовенства належали сільські священики і ченці, які часто внаслідок залежності від вищого духовенства переходили у козацтво.

До залежного населення належали селянство, міська і козацька біднота. Кріпосне селянство, яке стало головною рушійною силою війни, внаслідок якої було ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння, фактично було визнане вільним – отримало, як і селяни, проживаючі на землях української шляхти і духовенства, право вільного переходу у козацтво (крім монастирських селян). Залежні від українських феодалів селяни залучались до панщини 1-2 дні на тиждень; якщо її розмір не визначався гетьманським універсалом, феодали встановлювали його самостійно. Поза тим, селяни виконували основну повинність у вигляді стації – грошових і натуральних платежів на утримання війська, у т.ч. обов`язок надання війську квартир і харчування, грошових платежів на утримання військової канцелярії і її охорони, виконання господарських повинностей на вимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо. Селяни також сплачували щорічний “подимний податок”, розмір якого залежав від наявності будинку, розміру і характеру господарства селянина. Періодично встановлювались повинності у вигляді плати “мостового” – грошей на утримання доріг, “покотельщизни” – мита за