поблизу Херсона біля гирла Дніпра Олешківську Січ, де поселились у повній ізоляції від України. Та у 1734 р. цариця Анна на прохання гетьмана Д.Апостола дозволила цим запорожцям-втікачам повернутись до рідного краю і заснувати Нову Січ на р.Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя (за кілька кілометрів від давньої Січі), що було скріплено договором між запорожцями і царським урядом, укладеним у Лубнах у 1734 р. за зразком гетьманських статтей: усіх запорожців було амністовано, Січі повертались давні (до 1709 р.) землеволодіння, підтверджувалось її автономне становище і право козаків жити за своїми традиціями, а також Росія зобов`язувалась щорічно виплачувати запорожцям 20 тис.крб. за несення ними військової і вартової служби. У новоствореній Січі проживало 15-20 тис. козаків і посполитих, які жили у паланках, а загальна чисельність населення становила близько 100 тис.чол. Спершу Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора, який був водночас головнокомандувачем розміщених в Україні російських військ. У 1750 р. її було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману, чим імператриця Єлизавета прагнула піднести авторитет свого свояка гетьмана К.Розумовського; та фактично вона залишалась у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора. У 50-х рр. 18 ст. на півночі Нової Січі царський уряд заснував кілька військових поселень для охорони від нападів татар і запорожців, тобто частина землеволодінь Січі була захоплена Росією; уряд також намагався використати козацтво у боротьбі проти гайдамацького руху, та це викликало категоричний спротив запорожців, а натомість, гайдамаки тікали від царських переслідувань на Січ.
Тож уряд Росії вирішив остаточно покінчити із Запорізькою Січчю, і за маніфестом Катерини ІІ 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована – на Запоріжжя вдерлись частини російської армії на чолі з генералом угорцем Текелі і розтрощили Січ дощенту, причому одним з найактивніших нищівників був Г.Потьмкін, прийнятий до запорізького товариства у 1772 р. під ім`ям Грицька Нечеси; усі запорізькі старшини були захоплені у полон і багато з них відправлено на заслання, зокрема кошовий отаман Петро Калнишевський на багато років був ув`язнений у кам`яному мішку у Соловецькому монастирі, де наприкінці життя постригся у ченці, і помер у 1803 р. у віці 112 років. Рядовим козакам було дозволено служити у козацьких полках або записатись до селянства; назва “запорізький козак” була заборонена. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.
Поза тим, 5 тис. запорізьких козаків втекли за Дунай, де прийняли турецьке підданство і поблизу Добружі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької. Однак, Туреччина не визнавала її автономії і примушувала разом з нею воювати проти єдиновірців – запорожців, України і Росії.
Руйнуванням Запорізької Січі було завдано значних втрат збройним силам Росії, що вона особливо відчула у війні із Туреччиною. У 1784 р. російський уряд утворив із рядових запорожців Бузьке козацьке військо, поселене між Бугом і Дністром, у 1791 р. його було перейменовано на “військо вірних чорноморських козаків”, очолене “великим гетьманом” Потьомкіним, по смерті якого у 1792 р. воно було переведене на Кубань – на землі між Азовським і Чорним морями, де установилась нова форма організації чорноморських козаків, які проживали у селах-станицях, де вели індивідуальне господарство.
З 1721 р. Синод, у складі якого було багато українців, як вищий орган церковного управління, заснований замість скасованого патріархату, став призначати усіх вищих ієрархів України. З 1728 р. в Україні, як і у Росії, проводилась політика обмеження прав церкви – гетьман обмежив церковну земельну власність, заборонивши передавати церквам землі світських феодалів, а у 1780 р. в Україні було проведено секуляризацію церковних земель.
6. Характеристика права Козацько-гетьманської держави
Джерела права
За Березневими статтями 1654 р. в Україні продовжувала діяти попередня правова система періоду національно-визвольної війни. Зокрема, звичаєве право (“давні права і звичаї”) регулювало різні сфери суспільних відносин. Його норми широко застосовували судові і адміністративні органи, ними користувались упорядники нормативних збірників, кодифікатори, укладачі нормативних актів. Та наприкінці 17 ст. норми звичаєвого права почали витіснятись іншими джерелами права – спершу нормами гетьманського права, а згодом законодавством Росії.
На початку 18 ст. в Україні ще зберігались окремі джерела права польсько-литовського походження – князівські і королівські грамоти, постанови Сейму, збірники і статути, передусім Статут Великого князівства Литовського 1588 р., що діяв в Україні аж до середини 19 ст. (коли у 1840-1842 рр. на територію всієї України була поширена чиність “Зводу законів Російської імперії”), а також низка збірників магдебурзького права, які регулювали статус привілейованих міст на праві самоврядування. Легітимність цих джерел підтверджували універсал гетьмана І.Скоропадського 1721 р., “Рішительні пункти” Д.Апостола 1728 р., Інструкція судам 1730 р., “Екстракт із указів, інструкцій і установлень урядуючого Сенату” 1786 р.
Вагомими у регулюванні суспільних відносин в Україні були договірні статті, укладені між гетьманами України і козацькою старшиною та російським царем і його представниками, які визначали правове становище України у відносинах з Росією та врегульовували найважливіші сфери внутрішнього життя України.
Значне поширення отримали нормативні акти військово-адміністративної влади - гетьмана і Генеральної військової канцелярії – гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети і грамоти; вони містили загальнообов`язкові норми, що визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи маєтків.
Визначним було прийняття Пилипом Орликом при обранні його гетьманом першої Конституції України “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська” 1710 р. Вона проголошувала незалежність України на засадах парламентського устрою як демократичної республіки з виборними законодавчим і виконавчим органами; і вперше у світовій історії