Визначали суспільні відносини в Україні також нормативні акти російського монарха. До 18 ст. загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалась, а вводились у дію лише ті нормативні акти царської влади, які видавались для цієї території. Та з початку 18 ст. усе частіше приймаються правові акти спеціально для України та вводяться у дію акти загальноросійського значення. А у другій половині 18 ст. після остаточного скасування гетьманства нормативні акти місцевого походження поступились місцем загальнодержавному російському законодавству.
На території Слобідської України спершу у судових розглядах послуговувались нормами звичаєвого права, та поступово основним джерелом права стало законодавство Росії. На півдні України (Новоросії) набрало чинності виключно російське законодавство при незначному використанні норм місцевого звичаєвого права. На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залишались найважливішим джерелом права аж до її ліквідації.
Кодифікація права
У другій чверті 18 ст. розпочалась кодифікація права України, оскільки на той час на її території діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких часто були вже застарілими або дублювали чи суперечили одна одній, що спричинювало значні труднощі у їх застосуванні, що ще більш ускладнилось внаслідок поширення в Україні (спершу в окремих районах, а згодом по усій території) російського законодавства; а поза тим, українські феодали прагнули зрівнятись у правах із російським дворянством.
Зініціювала кодифікацію українського права старшинсько-шляхетська верхівка, яка бажала закріпити власні права та відновити автономний статус України у складі Російської імперії. Ідею кодифікації підтримав російський уряд, що мав на меті наблизити правову систему України до російської. Царський указ “Рішительні пункти гетьману Данилу Апостолу” 1728 р. став основою для створення першої кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався, і яка упродовж 15 р. виробила збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Його джерелами стали: 3-ій Литовський Статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелминське”, “Зерцало саксонів” П.Щербича, “Порядок прав цивільних” Б.Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), акти царської влади, церковне право, правові звичаї, узагальнення судової практики. Структура збірника доволі чітка: передмова і 30 розділів (глав), які поділялись на 531 артикул (статтю) і 1716 пунктів; а також до нього було додано: Інструкцію кодифікаційної комісії, Алфавітний реєстр (Іменний покажчик), Табель про ранги (“Степенний малоросійського військового звання порядок по гетьману”). За своєю суттю цей збірник був кодексом феодального права – козацька старшина домоглась закріплення у ньому певних дворянських привілеїв, а також цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу і розширювали закріпачення селянства. Попри те, у збірнику обгрунтовувалось право Лівобережної України на самоврядування, що суперечило політиці російського абсолютизму, а тому спричинилось до відправлення його на доопрацювання, ревізію і перегляд. Відтак, “Права” юридично не отримали офіційного затвердження, але закріплені у ньому норми реально діяли – ними керувались судові і адміністративні органи і посадові особи на практиці.
У 1750-1758 рр. за дорученням гетьмана К.Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Ф.Чуйкевич розробив збірник “Суд і розправа у правах малоросійських”, який закріплював інтереси старшинсько-шляхетської верхівки, обгрунтовував необхідність відновлення в Україні станових судів, застосування столітньої давності володіння як засобу здобуття прав власності на землю, а також остаточне вирішення справ Генеральним військовим судом без наступного їх перегляду Сенатом. Такій же меті – зміцнення привілеїв панівних станів – слугувала приватна кодифікація В.Кондратьєва “Книга Статут та інші права малоросійські” 1764 р., що була посібником у практичній діяльності суддів.
У другій половині 18 ст., кодифікаційні роботи, що проводились в Україні, тісно пов`язувались з діяльністю створеної Катериною ІІ у 1767 р. комісією з розробки нового проекту “Уложення”. Однак,