З другої половини 17 ст. поширився новий вид покарання – заслання, замість стародавньої форми вигнання (виволання) за межі села чи міста або певної території на деякий час або без права повернення. Воно спершу затосовувалось, головно, за злочини проти релігії, а згодом за наказом царя до Сибіру стали висилатись й опальні високопоставлені чиновники української адміністрації, становище яких, щоправда, відрізнялось від умов звичайних засланців – так, гетьман Д.Многогрішний із сім`єю і прибічниками спершу був відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а потім у Селінгинському приписаний до “боярських дітей”. Із встановленням у Росії абсолютної монархії заслання набуло широкого застосування і навіть було закріплено в українському збірнику “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Існувало тимчасове і довічне заслання; найчастіше воно застосовувалось до політичних противників царату (зокрема, П.Калнишевського).

На Запорізькій Січі продовжувало існувати вигнання – відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково без права надання вигнанцю на території “вольностей запорізьких” (у межах кордонів земель Запорізької Січі) притулку і захисту.

З другої половини 17 ст. поширився новий вид покарання – заслання на каторгу довічно або на певний строк. Каторжників використовували на важких роботах – будівництві фортець, у копальнях тощо. На каторгу до Сибіру було заслано десятки тисяч українських селян і козаків після придушення антифеодальних виступів, зокрема керівника коліївщини на Правобережній Україні у 1768 р. Максима Залізняка.

Як покарання застосовувалось і позбавлення волі на строк від 4 тижнів до 1 р., однак часто він не встановлювався, а вказувалось, що “до покірності”. Притому в`язниць майже не було, і засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, у камерах при ратушах. Часто ув`язнення поєднувалось із закуванням у кайдани, приковуванням до стовпа чи гармати. В`язні утримувались за власний кошт, тож часто жебрали у місцевого населення. З утвердженням російського абсолютизму поширилось тюремне ув`язнення за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство тощо; та лише наприкінці 18 ст. російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув`язнення.

Значно поширились ганьблячі покарання, зокрема прив`язування злочинця під час ярмарку на майдані до стовпа, коли кат, а також кожен бажаючий піддавали його тілесному покаранню. Цьому покаранню піддавали злодіїв, поки вони не повернуть вкрадене, і часто воно тривало 2-3 дні. На Запорізькій Січі ганьблячим покаранням було посадження злочинця на дерев`яну кобилу. Щодо української шляхти як суворе ганьбляче покарання застосовувались особливі форми позбавлення честі і прав.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відрахуванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. Штрафи поділялись на “вину рядову”, “вину панську”, “до шкатули військової”, “вину злодійську”. Передбачалось відшкодування за “моральну кривду” – нав`язка, яка з середини 18 ст. стала “шляхетською”, оскільки присуджувалась на користь козацької старшини, яка прирівнювалась до шляхти. Майнові покарання застосовувались як основні, і як додаткові – так, у засудженого гетьмана І.Самойловича було конфісковано усе майно – Ѕ була зарахована до військового скарбу, а друга Ѕ - у царську скарбницю, також було конфісковано майно П.Калнишевського.

Як покарання застосовувались також шельмування, догана.

Найтяжчі покарання встановлювались за державні злочини – так, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням, а члени його сім`ї підлягали вічному прокляттю і виселенню до Сибіру, і усе їх майно конфісковувалось. Посадові злочини карались тілесними покараннями, конфіскацією майна чи грошовим штрафом. Вбивця засуджувався до смертної кари, а за інші злочини проти особи встановлювались тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини карались смертною карою або тілесними покараннями, биттям палицями, вигнанням, грошовими штрафами.

Внаслідок застосування норм звичаєвого права деякі покарання мали архаїчний характер – так, обвинувачення у чаклунстві каралось штрафом на користь церкви, накладенням церковної епітімії, відшкодуванням матеріальних збитків.

Від покарання могли звільнятись або воно могло бути значно полегшене розумово відсталим особам, людям із фізичними вадами та особам похилого віку. Страта не застосовувалась до вагітних жінок, дітей до 16 р., літніх людей. На остаточне рішення суду могло вплинути прохання потерпілого чи громади про пом`якшення покарання, зокрема на суворі вироки щодо людей доброї слави – так, від страти за отруєння коханого була звільнена на прохання полтавчан народна піснярка Маруся Чурай. На Запорізькій Січі козака могла врятувати від шибениці жінка, яка побажала взяти його собі за чоловіка.

Процесуальне право

Відбувались часті реорганізації судів, проводились судові реформи, однак суди ще не відокремлювались від адміністрації. В Україні існували 2 форми процесу: обвинувально-змагальний і слідчо-інквізиційний. Ще не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча вже прослідковувалась тенденція розгляду цивільних справах в обвинувально-змагальному, а кримінальних – у слідчому процесі. На початку 18 ст. процес був здебільшого гласним і відкритим – у ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання; та згодом поширились закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою до початку 18 ст. усе населення України вважалось правоздатним, та за Литовськими Статутами неправоздатними були невільники (“баніти”), “безчесні”, “прокляті”; а за давніми нормами не визнавались дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, незаміжні жінки без опікунів, а також залежні селяни, якщо їх пан не виступав їхнім “асистентом”.

Процесуальними сторонами були