У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на 3 категорії:

1. виборні (повноправні) – заможні боєздатні козаки, які мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець. Вони вносились до спеціальних списків за сотнями і зберігали правовий статус, визначений ще у 17 ст.

2. підпомічники (підмогочі) – були неспроможні придбати військове спорядження, оскільки не мали власного господарства. На час участі виборних у воєнних діях вони повинні були забезпечувати їх провізією (спорядженням і провіантом, кіньми, зброєю), служити гінцями і навіть обробляти їхні землі; притому кожен виборний мав 2-3 підпомічників. Вони обкладались оброком, щоправда, удвоє меншим, ніж селянський; тож фактично вони перетворились на слуг заможніших товаришів і старшин, а до кінця 18 ст. більшість з них опустились до рівня державних селян.

3. підсусідки (батраки) – походили із збіднілих козаків, селян, міщан, не мали майна і осілості, працювали і проживали у господарствах виборних козаків і підпомічників, які надавали їм засоби до прожиття (харчі і одяг). Здебільшого вони з часом ставали кріпаками, але в разі набуття майна могли перейти у категорію підпомічників і навіть виборних.

Ліквідація українсько-російського кордону, а відтак і відсутність потреби обороняти його, економічне зубожіння, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі призвели до зникнення в Україні козаччини.

Запорізьке козацтво спершу зберігало колишній устрій внаслідок певної автономії Запорізької Січі. У самій Січі проживало 20 тис. несімейних козаків-січовиків, які власне становили запорізьке братство; частина з них несли вартову службу на кордоні і у фортецях, а решта займались різними промислами (рибацтвом, полюванням). У паланках розміщувались слободи і хутори-зимівники, у яких проживали сімейні козаки і посполиті. Усього на території Нової Січі у 1775 р. проживало близько 200 тис.чол., з них 35 тис. козаків-січовиків.

З середини 18 ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель і ведення осілого землеробства, хутори-зимівники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, у яких експлуатується низове запорізьке товариство - голота і сірома. А кіш експлуатує рядових козаків і втікачів-посполитих, які, зокрема, були зобов`язані сплачувати головний грошовий податок кошу - військовий оклад.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині і Лівобережжі та ліквідації Січі за указом Катерини ІІ 1783 р. запорізьких козаків було переведено у розряд селян-однодвірців, які обкладались подушним податком і їм заборонялось вільно переходити на інше місце поселення; а назва “запорізький козак” була заборонена. Землі Запорізької Січі Катерина ІІ роздала своїм фаворитам.

Селяни-посполиті. Становище селян поступово погіршувалось. По народно-визвольній війні вільні і автономні військові поселення були відписані із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам-старшинам. Спершу ці власники збирали невелику орендну плату і зобов`язували орендарів виконувати певні роботи – заготовляти дрова і перевозити сіно. Та поступово кількість вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшується – у 1731 р. вони становили лише 1/3 сільського населення Гетьманщини. Натомість, за рахунок їх зменшення та скорочення реєстру зростала кількість залежних селян. За царською грамотою 1723 р. із селян, незалежно від їх особистої свободи чи залежності, стягувались однакові податки. У 1710 р. трудова повинність зросла до 2 днів на тиждень (на відміну, польські і російські селяни відробляли 4-6 днів панщини на тиждень), та вже за 20 р. вона збільшилась до 3, а іноді і 4-6 днів на тиждень. Поза тим, селяни відбували й інші повинності: на час війни селяни повинні були постачати імператорському війську провізію, постій (утримувати царські військові підрозділи та іноземних найманців), утримувати шляхи, будувати фортеці, зводити мости, рити канали тощо.

Щоправда, за селянином зберігалось право вільного залишення свого пана і переходу до іншого чи поселення в іншому селі або у відкритому степу (на правах козака). Та вже у 1706 р. І.Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, які залишили своїх господарів; універсал І.Скоропадського 1721 р. наказав старшині не допускати селянських переходів; за законом 1727 р., залишаючи феодала, селянин втрачав право на належне йому майно. У 1739 р. Генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечі за кордон заборонила переселення селян, та фактично селянин міг переселитись в іншу місцевість за умови виконання усіх повинностей та отримання дозволу на це від власника і місцевої адміністрації. За універсалом К.Розумовського 1760 р., підтвердженого Катериною ІІ у 1763 р., селянин отримував право переходу лише з письмового дозволу пана, якому залишав усю свою нерухомість, що зумовило масові втечі селян на Запорізьку Січ. У 1765-1769 рр. було складено генеральний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, а у 1783 р. – на Лівобережжі. За указом Катерини ІІ 1783 р. було остаточно заборонено селянам залишати феодалів – наказано їм залишатись на тих місцях, за якими вони вказувались у генеральному описі; і на Лівобережну Україну було поширено Соборне уложення 1649 р., яке встановлювало повне закріпачення селянства.

Міське