населення. Одвічні міщани (за ревізією 1723 р. у Києві вони становили 71,5% усього міського населення) здебільшого були юридично і особисто вільними. Вони отримали право займатись ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту. З дозволу адміністрації міста і своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали право переходу до іншого стану. Натомість, були зобов`язані сплачувати податки до гетьманської казни, зокрема подушний податок (який іноді перевищував аналогічний податок з державних селян), та несли низку повинностей, зокрема з охорони міста, а також рекрутську повинність; притому вони були пов`язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними податків і виконання повинностей. Вони часто перебували в економічно невигідному становищі – звільнені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи міського мита, а міщани були змушені сплачувати податок у міську скарбницю за продукти, якими торгували, а тому часто мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки і солдати російських залог та ченці; відтак, у більшості міст Лівобережжя проживало небагато міщан – 3-5 тис.чол. Щоправда, населення Києва як адміністративного і культурного центру зросло з 11 тис. у 1723 р. до 43 тис.чол у 1780 р., та процвітали північноукраїнські міста Стародуб і Ніжин.
Поза тим, правове становище міщан залежало також від статусу і підлеглості міст, у яких вони проживали. Так, у містах, що управлялись магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувались податковим і судовим імунітетом, пільгами у зайнятті ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат. У полкових містах існували значні обмеження прав міщан, оскільки полкові уряди самі визначали для них види і розміри податків і повинностей. У приватних містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста.
Існували й інші станові групи одвічних міщан – ремісники, об`єднані у цехи, та купці, об`єднані у гільдії, які вели гуртову і широку роздрібну торгівлю; ці групи займали привілейоване становище серед міщанства. Кожна з цих груп підрозділялась на окремі соціальні верстви і підгрупи.
Ремісники об`єднувались у цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке тощо); кожен цех мав свою управу. Стати членом цеху могли власники господарства з виготовлення ремісничих виробів по досягненні 21 р. Ремісники-члени цеху поділялись на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Статус майстра посвідчувався свідоцтвом цехової управи; майстри мали доволі широкі права – могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху. Ремісники сплачували податки і виконували повинності, якими обкладалась у цілому цехова община; майстри мали привілеї у сплаті податків і зборів та використовували працю підмайстрів, учнів і робітників. Усі ремісники міста утворювали ремісничий схід, який обирав на 3 р. єдину для усіх цехів ремісницьку управу - ремісничого старосту і 2 його товаришів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Поза тим цеховий устрій у різних містах України був доволі різноманітним. Наприкінці 18 ст. на Лівобережжі і Півдні України (її степовій частині) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників, - Ремісниче положення 1785 р. і Статут про цехи 1799 р.
Подібними пільгами користувались і купці, до яких міг записатись кожен міщанин, що володів капіталом понад 50 крб. Купці об`єднувались у гільдії, притому правове становище купця залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску – у разі його несплати купець автоматично переводився до міщанського стану. Наприкінці 18 ст. гільдійське купецтво було звільнене від подушного податку, рекрутчини і тілесних покарань, але обкладалось низкою феодальних повинностей, від яких багаті купці могли відкупитись. Для зміни місця проживання купець повинен був отримати спеціальний дозвіл урядовців і купецького товариства.
Крім одвічних мешканців міст (міщан, ремісників і купців) у містах проживали також козацька старшина, шляхта, дворяни, духовенство, рядове козацтво. Старшина, шляхта і міська адміністрація посідали верхівку соціальної ієрархії міського населення. Дворяни, які займались торгівлею і товарним виробництвом, записувались до купецьких гільдій.
3. Державний устрій Козацько-гетьманської держави
Державний устрій України за Березневими статтями 1654 р.
Березневі статті 1654 р. не визначали територіальний склад Української держави – вважалось, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнились з-під влади Польщі. Ці землі охоплювали великий простір: на лівому березі Дніпра – Чернігівщина і Полтавщина, на правому – Київщина, східне Поділля, частина Волині; а навесні 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалась до України як Білоруський полк; Запорізька Січ теж входила під владу Росії як невід`ємна частина України на автономному становищі. За Березневими статтями навесні 1654 р. Б.Хмельницький вже у союзі з Росією розпочинає війну з Польщею (1654-1667), щоб завершити об`єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли і угорського кордону.
Лівобережну Україну місцеве українське населення називало Гетьманщиною (за її політичною організацією), а російський уряд – Малоросією; до неї належало 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл, у 1700 р. її населяло близько 1,2 млн.чол., що становило майже ј усього населення тогочасної України.
За Березневими статями в Україні зберігався військово-адміністративний апарат влади і управління у формі полково-сотенної організації (до Гетьманщини входило 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб`янський, Миргородський і Полтавський) часів народно-визвольної війни, який очолював гетьман, що