В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військовими загонами закріпились під час заселення цієї території переселенцями з Росії для їх захисту і управління ними. У 1654-1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І.Ромодановський, який затверджував обраних старшиною полковників, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу у Москві.

Державний устрій України у період її автономії у другій половині 17 ст.

Період по смерті Б.Хмельницького історики називають Руїною, роками смути, анархії, міжусобиць і боротьби за владу між старшинськими угрупуваннями, коли з втратою харизматичного провідника, здатного об`єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, державорозбудовчі процеси були загальмовані, а згодом і придушені російським царатом. Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа – генеральний писар, професійний юрист Іван Виговський, який відібрав гетьманство (1657-1659) у спадкового гетьмана Юрія Хмельницького. Та він не зумів порозумітись ні зі старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії і, врешті, уклав з Польщею Гадяцький договір 1658 р., за яким Україна втрачала незалежність і поверталась у склад Речі Посполитої як автономія під назвою Велике князівство Руське, до якого входили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Це князівство зберігало самостійність у внутрішніх справах – найвища законодавча влада належала Раді, в яку входили посли від усього князівства; гетьман, який обирався довічно, мав найвищу виконавчу владу; найвищу судову владу здійснював трибунал. Князівство мало свою скарбницю, у яку надходили усі доходи і податки; карбувало свою монету; мало власних найвищих урядовців-українців і своє військо у 30 тис. козаків (або й більше) і 10 тис. постійних вояків. Скасовувалась церковна унія, і митрополит і 5 православних владик мали засідати у польському Сенаті нарівні з католиками. У князівстві мало діяти 2 українських університети (1 у Києві), українські школи та друкарні. Гетьман міг подавати польському королю список козаків і міщан для надання їм шляхетства. Натомість, Велике князівство Руське втратило право на міжнародні зносини з іноземними державами. А інші українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний поділ та землеволодіння повертались їх колишнім польським землевласникам. Однак, цей договір не був зреалізований – гетьманування І.Виговського викликало народне обурення, що призвело до громадянської війни і втечі І.Виговського до Польщі, внаслідок чого гетьманом став Юрій Хмельницький (1659-1663).

Отож, міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Велике князівство Руське) і Лівобережну (яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія). Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна. Та у 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк; а у 1676 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676) здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вірне підданство Росії. А договір про вічний мир між Польщею і Росією 1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі та Слобожанщини за Росією. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними нейтральної зони, яку заборонялось заселяти.

Гетьман Ю.Хмельницький на противагу Гадяцькому договору вирішив укласти новий договір з Росією. На скликаній у Жердовій Долині Раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету України при конфедеративному зв`язку з Росією. Вони передбачали включення до складу Української держави північної Чернігівщині і частини Білорусії, вільне обрання козаками гетьмана, право на зовнішньополітичну діяльність, забороняли перебування на території України російського війська і воєвод тощо. Однак, командувач російськими військами О.Трубєцкой, вдавшись до шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній у жовтні 1659 р. Раді ухвалення Нових Переславських статей, які містили підроблені московським урядом умови Переяславського договору 1654 р. і додаткові положення. Їхній зміст докорінно змінював характер українсько-російських взаємовідносин, зводячи їх з пропонованого Ю.Хмельницьким конфедеративного зв`язку до обмеженої автономії України у складі Росії.

Гетьмана обирала Військова (козацька) Рада, у якій брав участь увесь козацький стан, що реально було можливим лише в умовах воєнного стану (так було обрано гетьманом у 1687 р. І.Мазепу – на Раді за участю 2 тис. козаків, скликаній у військовому таборі під Коломаком). Та найчастіше гетьмана обирала Старшинська Рада (Збори генеральної старшини, полковників і сотників) – так були обрані Д.Многогрішний і І.Самойлович. Іноді гетьмана обирала Чорна Рада – Рада генеральної старшини з участю представників від інших станів (так був обраний Ю.Хмельницький). За війтами міст, наділених магдебурзьким правом, теж визнавалось право обирати гетьмана. Для обрання гетьмана певне значення мала підтримка його кандидатури Запорізькою Січчю, хоча ні вона у цілому, ні її представники, зазвичай, не брали участі у його виборах; так, саме Січ вплинула на обрання гетьманом Січового кошового І.Брюховецького, та після його чолобитної Москві Запорізька Січ вже не втручалась у вибори гетьмана. Для виконання окремих владних повноважень за відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана – наказного, що було передбачено