Поміщицькі селяни. Указами 1800, 1804, 1808, 1828 рр. завершилось юридичне закріпачення усіх селян України. За переписом-ревізією 1810 р. поміщицькі селяни становили 60,5% усіх селян; вони вважались власністю дворян-поміщиків, які здійснювали щодо них усю повноту адміністративної, поліційної і судової влади, та розпоряджались самим селянином і його господарством, переселяли їх у маєтки в інших місцевостях, продавали або обмінювали їх, регламентували їх сімейний побут. Основним обов`язком поміщицьких кріпаків було відбування панщини – у першій чверті 19 ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних місцевостях відрізнялись розміри панщини, та у цілому внаслідок урочної системи вони доходили до 6 днів на тиждень, оскільки розміри завдань-уроків були надто великими і їх виконання потребувало фактично затрати більше часу від юридично встановленої їх тривалості. Новизною було переведення кріпаків на місячину – товаризуючи своє господарство, поміщики відбирали у них землю, надаючи їм місячне утримання, внаслідок чого не мали надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян, а на Правобережжі - 1/6, а у 40-х рр. 19 ст. загальна кількість місячників на Україні становила до 25% усіх кріпаків. Поза тим, кріпаки працювали у поміщицьких мануфактурах. Кріпаки як піддані мали сплачувати податки також Російській державі.

У Правобережній Україні, де кріпосницький гніт був найтяжчим, під впливом селянського руху, очолюваного Устимом Кармелюком, з ініціативи Малоросійського генерал-губернатора Д.Бібікова у 1847-1848 рр. було проведено інвентарну реформу з опису поміщицьких маєтків – на основі інвентарних описів були складені правила, які визначали розміри земельного наділу кріпака і встановлювали розміри панщини та інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства. За інвентарними правилами наділ надавався селянинові у довічне користування, і поміщик не міг його забрати чи зменшити. Та внаслідок невдоволення поміщиків у 1848 р. за розпорядженням Малоросійського генерал-губернатора князя Васильчикова були внесені доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки, надані кріпакам першою реформою, зокрема селянам було надано право набувати у власність землі, будинки, крамниці і нерухоме майно лише з дозволу їхніх поміщиків; однак, збереглись деякі обмеження сваволі поміщиків, зокрема заборона їм здачі селян у рекрути чи заслання їх до Сибіру.

Хоча юридичне становище кріпаків було однаковим, та розвиток товарно-грошових відносин поглиблював їх розшарування, внаслідок чого сформувалась заможна верхівка сільської буржуазії.

Державні селяни становили другу верству українського селянства, вони отримували земельні наділи від царської влади, були феодально залежними від держави і не мали права без дозволу поліційної влади залишати свої землі. Найбільше їх проживало на Лівобережжі – 50%, на Правобережжі – 13%, а на півдні України - 37%. У другій чверті 19 ст. кількість державних селян в Україні досягла 41% усіх селян. Основною формою їх експлуатації була податки державі, які вони сплачували як піддані держави, та феодальні повинності (грошова рента і натуральні повинності), які вони несли як феодально залежні від держави. На Правобережжі їх часто переводили на господарське становище – вони здавались в оренду поміщику-посесору, який експлуатував їх, як своїх кріпаків. Та розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837-1841 рр. міністром державних маєтностей графом Кисельовим було проведено реформу з управління ними – державні селяни отримали право обирати сільські і волосні органи самоврядування та сільські і волосні суди (розправи), але це було доволі обмежене самоврядування, оскільки воно залежало від державних органів – окружних начальників у повітах і губернських палат державних маєтностей, а очолювало цю систему міністерство державних маєтностей. Реформа управління державними селянами дещо полегшила їх економічне становище – збільшились їх земельні наділи, а феодальний подушний податок був замінений поземельним промисловим податком, та заборонялось у подальшому віддавати державні землі в оренду поміщикам.

Значно обтяжило становище державних селян утворення військових поселень для полегшення царському уряду утримання армії, які засновувались здебільшого в Україні – у 1817-1895 рр. у Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях було розміщено 16 кавалерійських і 3 піхотних полків у формі військових поселень, а у 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало близько 20 тис. селян. Військові поселення і їх поселенці були передані в управління військовим командирам. Військові поселенці поділялись на довічних солдат діючих частин і господарів, які забезпечували військові поселення засобами існування та виконували обов`язки військовослужбовців. Дітей солдатів з 7 р. зараховували до кантоністів (новобранців певного військового округу), з 12 р. – у резерв, а з 18 р. – у військові частини, де вони перебували до 45 р., а опісля переходили на нестройову військову службу. Військові поселенці були водночас і селянами, і солдатами. Становище військових поселенців жорстко регламентувалось – у “розпис” входили не лише військова муштра, сільськогосподарські роботи, а й сон і народження дітей; за найменшу провину їх жорстоко карали. Формально вони працювали 3 дні на казну і 3 дні на себе, а фактично працювали на казну увесь тиждень, оскільки урок