наглядом лише за законністю дій самоврядування без втручання у його господарську діяльність, однак на практиці поступово відбувався процес обмеження міського самоврядування. Закон 1875 р. встановив для Правобережної України жорсткіші, ніж в інших губерніях, правила урядового нагляду за міським самоврядуванням, зокрема, міністру внутрішніх справ і губернатору надавались широкі підстави для незатвердження на посадах міських голів і їх заступників. Поза тим, на міське самоврядування було покладено багато справ загальноімперського характеру, які безпосередньо не стосувались міських потреб – витрати на утримання поліції, в`язниць, обслуговування військових потреб тощо, на що в Україні витрачалось майже 1/3 усіх міських коштів. Та попри усі несприятливі умови, міське самоврядування значно спричинилось до розвитку міст, особливо великих.
Внаслідок невдоволення уряду і консервативного дворянства посиленням ролі буржуазії в органах міського управління було прийнято нове Міське положення 1892 р., за яким приказчики і дрібні торговці були позбавлені права обиратись до міських дум, а натомість, в органах міського самоврядування зросла кількість дворян і дещо послабились позиції буржуазії.
Військова реформа.
Поразка Росії у Кримській кампанії 1853-1856 рр. виявила небоєздатність російської армії, побудованої на суто феодальних засадах, її неспроможність відстоювати державні інтереси, що зумовило військову реформу, яка здійснювалась у Росії у 1864-1874 рр. На першому етапі реформи (з 1864 р.) був скорочений до 15 р. строк служби рекрутів, дещо поліпшилась підготовка офіцерського складу і технічне забезпечення армії. Статут про військову повинність 1874 р. замість станової рекрутської повинності увів всестанову загальну військову повинність для усього чоловічого населення імперії. По досягненні 21 р. чоловіки призивались на службу за жеребкуванням, а ті, хто не витягнули жереб, опинялись поза постійними військами, тож зараховувались до ополчення. Загальний строк служби у сухопутних військах становив 15 р.: дійсна служба – 6 р. і служба у запасі – 9 р., а на флоті строк дійсної служби становив 7 р. і у запасі – 3 р. Для осіб із вищою освітою дійсна служба становила 6 місяців, а із середньою – півтора року. У такий спосіб створювався резерв особового складу, що дозволяло за потреби значно збільшити чисельність збройних сил. Військова реформа зовсім не зважала на національний чинник при формуванні армії.
Складовою частиною реформи була реорганізація місцевого військового управління – у 1864 р. було створено 15 військових округів, у т.ч. в Україні – Київський, Одеський і Харківський (у 80-ті рр. він був ліквідований). На чолі кожного округу стояв головний начальник, який водночас був командувачем військами, на якого, попри завдання децентралізації військового управління і створення умов для швидкого розгортання армії у час війни, покладався обов`язок сприяння цивільним властям у пітримці порядку у краї. Закон 1892 р. про воєнний стан істотно розширив права військового начальства щодо населення відповідної території.
4. Характеристика права
Джерела права.
У цілому право залишалось феодальним, та у нього все більш впроваджувались принципи і норми буржуазного характеру. Російська бюрократія негативно ставилась до видання чітких галузевих кодексів, у яких вбачала можливе обмеження дій властей, тож роботи кодифікаційних комісій тривали десятиліттями, внаслідок чого підготовані проекти кодексів до кінця століття так і не набрали чинності.
Основні джерела права у другій половині 19 ст. не змінились – діяло Повне зібрання законів Російської імперії (було опубліковано його 2-е і 3-є видання) і Звід законів Російської імперії (було видано його 16-ий том). У галузі кримінального права діяла більшість положень Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. у нових редакціях 1866 і 1885 рр. Основним джерелом цивільного права був 10-ий том Зводу законів Російської імперії, а також Судові статути 1864 р. (Установлення судових установ, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут про покарання, що накладаються мировими суддями), Тимчасові правила про волосний суд та ін. реформенні акти, які були джерелом і процесуального права.
Розвиток робітничого руху зумовив розробку фабричного законодавства: закони “Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах” 1882 р., “Про заборону нічної праці неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах і мануфактурах” 1885 р., “Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників” 1886 р., “Про тривалість та розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості” 1897 р. Поширивши фабричні закони на центральні губернії Росії, уряд повільно запроваджував їх у інших місцевостях – в Україні закон 1886 р. був уведений у Київській, Волинській, Харківській і Херсонській губерніях лише у 1894 р., а ще пізніше був поширений на Таврійську, Полтавську і Чернігівську губернії. Норми фабричних законів, які захищали інтереси робітників, часто мали декларативний характер.
У галузі адміністративного законодавства основним було Положення про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою 1881 р. - прийняте як тимчасовий звхід на 3 р., воно постійно доповнювалось і проіснувало до повалення царату у 1917 р.
В обмеженому вигляді зберігав значення джерела права звичай – звичаєве право застосовувалось волосними судами при розгляді майнових спорів селян та дрібних проступків у торгівельно-промислових правовідносинах. Звичаями послуговувались за відсутності норми закону, та при тому використання звичаю не повинно було суперечити загальним вимогам закону. У судочинстві щодо осіб духовного звання зберігався вплив церковного права.
З 1883 р. стало видаватись періодичне “Зібрання узаконень і розпоряджень уряду”. Значну роль у закріпленні принципів буржуазного права відігравали департаменти Сенату; тлумачачи закони, Сенат поступово пристосовував їхні застарілі положення до капіталістичних умов і потреб суспільства.
Цивільне право.