Уряд дещо полегшив умови викупу наділів лише у губерніях Правобережної України, де внаслідок польського визвольного руху 60-х рр. активізувались селянські виступи, - тут було уведено обов`язковий викуп і зарахування колишніх поміщицьких селян до стану селян-власників із встановленням сплати державній скарбниці викупних платежів у вигляді оброку 1863 р. До 1881 р. в Україні залишалось близько 15% тимчасовозобов`язаних селян, і у тому ж році було прийнято закон про обов`язковий викуп – необхідно було упродовж 2 р. укласти викупні угоди, інакше втрачалось право на земельні наділи; тож у 1883 р. категорія тимчасовозобов`язаних селян зникла, однак деякі селяни, які раніше мали землю, внаслідок такої процедури викупу позбавлялись своїх наділів, тож були змушені залишатись у господарів на умовах вільного найму або шукати найману роботу в інших місцях.

Специфічних груп селян стосувались “Положення про улаштування дворових людей” і правила про кріпосних робітників і селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча формально дворові люди наділялись усіма правами, наданими селянам, що вийшли з кріпосної залежності, фактично вони опинились у більш скрутному становищі – право на участь у користуванні польовим наділом на однакових засадах надавалось лише тим дворовим людям, які і раніше самі особисто користувались польовим наділом або по влаштуванні до поміщика у прислужництво чи на господарську роботу не переставали користуватись наділом чи нести відрядну повинність при обробці орних ланів; а усі решта польовими і присадибними землями не наділялись. Дворові люди за надану їм особисту волю повинні були упродовж 2 р. сумлінно служити або сплачувати оброк. Якщо ж з певних причин поміщику було невигідно тримати дворових, він міг позбутись їх достроково, навіть усепереч їх бажанню. По закінченні 2-річного строку усі дворові селяни звільнялись від будь-яких зобов`язань щодо їхніх власників і, незалежно від віку, стану здоров`я і строку служби у поміщика, відпускались на волю без права отримання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди, тобто фактично без засобів до існування, тож були змушені найматись на якусь працю.

Тяжкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних поміщиків, у кожного з яких за даними 10-ої ревізії налічувалось менш 21 ревізької душі і обмежена кількість землі. В Україні до цієї групи землевласників належали ті поміщики, які мали: у південних губерніях – менше 75 душевих указних наділів, у лівобережних – до 50 наділів вищого розряду, у правобережних - менше 40 ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні власники мали право взагалі не наділяти селян землею, якщо станом на 19.02.1861 р. вони нею не користувались; вони звільнялись від виділення землі селянам навіть коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості; і за певну винагороду поміщики могли передавати селян у казенне (державне) відомство. По завершенні 2-річного строку селяни дрібнопомісних поміщиків могли переселятись на казенні землі, та практично реалізувати це право було доволі складно – було дозволено переселятись лише у ті казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітах і 15 десятин – у багатоземельних; в Україні таких сіл було мало, а для переселення у віддалені райони Російської імперії у селян не було коштів.

Фабричні селяни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких чи посесійних фабриках і заводах, з моменту укладення уставної грамоти, але не пізніше як через 2 р. з дня оголошення законів про селянську реформу, переводились на оброк. Вони могли викупити дореформені наділи і присадибні ділянки на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, то звільнялись від кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Скасовуючи кріпосне право, уряд поширив основні положення селянської реформи на удільних і державних селян. За спеціальним положенням 1863 р. усі удільні селяни упродовж 2 р. переводились у розряд селян-власників. Їм надавалось право негайного викупу наділу, що числився за ними у табелях поземельного збору податків, а у тих селах, де такого табелю не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо селянин користувався наділом меншим за цю норму, за ним закрпілювався зменшений наділ. Усі решта питань вирішувались на засадах, встановлених для колишніх поміщицьких селян.

Розробка проектів законів про державних селян затягнулась на кілька років внаслідок польського повстання 1863-1864 рр. і проведення додаткових реформ у Литві, Білорусії і Правобережній Україні – закони щодо державних селян були видані лише у 1866 р., і у тому ж році поширені на державних селян Лівобережної і Південної України, а у 1867 р. – Правобережної України. За першим законом селяни вилучались з відання Міністерства державного майна і адміністративно підпорядковувались загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закріплювались, головно, ті землі і угіддя, які перебували у їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу у малоземельних і 15 десятин – у багатоземельних місцевостях. Наділи селян обкладались щорічним державним оброчним податком, розмір якого у багатьох місцевостях України збільшувався на 10-15%.