Наприкінці 19 ст. дії поліції спрямовувались, головно, на боротьбу з виступами робітничого класу, для чого було створено спеціальну фабрично-заводську поліцію, а ще у 1880 р. підприємцям було дозволено набирати і утримувати за власний рахунок поліцаїв на фабриках і заводах. Передусім було збільшено склад поліції у тих фабричних районах, у які під час виступів робітників викликались війська, а згодом - у робітничих районах, де відбувались страйки і безладдя; тож у промислово розвинутих губерніях України на межі 19-20 ст. значно посилився поліційний апарат. Уряд здійснив також цілу низку заходів для посилення поліції у сільській місцевості – у 1900 р. міністру внутрішніх справ було надано право задовольняти клопотання приватних осіб про формування за їхні кошти поліційних команд.

У другій половині 19 ст. внаслідок зростання кількості злочинів (утричі швидше, ніж зростання чисельності населення; притому, майнові злочини, головно крадіжки, становили близько 2/3 усіх кримінальних правопорушень) у системі поліційних установ було утворено спеціалізовані органи кримінального розшуку – розшукні відділення – спершу у Петербурзі, а згодом при канцеляріях градоначальників і обер-поліцмейстерів у багатьох великих містах, у т.ч. у Києві і Одесі. Однак, єдиної системи кримінального розшуку у державі не було утворено, зокрема через брак коштів.

Особливе місце у поліційному апараті Російської імперії займали органи політичної поліції, які виділились в окрему систему ще за Петра І. Внаслідок декабристського повстання 1825 р. за царським указом 1826 р. було утворено центральний орган політичної поліції - ІІІ відділення імператорської канцелярії, а як його виконавчий орган у 1827 р. було засновано Корпус жандармів (у 1874 р. перейменований в Окремий корпус жандармів) – відтоді почалось формування системи місцевих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за “народним духом і напрямом політичних ідей суспільства” (головно, для боротьби з національно-визвольним рухом) на усій території країни. За Положенням про корпус жандармів 1867 р., яке діяло майже без змін аж до Лютневої революції 1917 р., на місцях було створено губернські жандармські управління і жандармські поліційні управління залізниць, які становили основу жандармського відомства. Внаслідок наступної революційної ситуації у 1880-1883 рр. було значно реорганізовано центральний апарат політичної поліції – міністр внутрішніх справ став водночас шефом жандармів, замість ІІІ відділення імператорської канцелярії у Міністерстві внутрішніх справ було створено Департамент поліції, який здійснював керівництво загальною і політичною поліцією.

В Україні у 70-90-х рр. територіальними органами корпусу жандармів були 9 губернських жандармських управлінь (ГЖУ) і жандармське управління м.Одеси. ГЖУ контролювали територію відповідних губерній, а жандармському управлінню м.Одеси, крім самого міста, був підпорядкований і Одеський повіт Херсонської губернії. Структурно і господарсько ГЖУ підпорядковувались штабу Корпусу жандармів, а у здійсненні спеціальних повноважень – Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ. ГЖУ здійснювало політичний розшук – виявлення, викриття і ліквідацію (тобто, обшуки і арешти) організацій і окремих осіб “протиурядової спрямованості”. За Положенням 1882 р. до 1904 р. ГЖУ відповідали і за здійснення негласного поліційного нагляду за особами сумнівної політичної благонадійності. ГЖУ проводили дізнання у справах про державні злочини і дослідження про політичну неблагонадійність. А також до 1911 р. жандармерія була одним з органів контррозвідки.

Кожне з жандармських поліційних управлінь залізниць України (ЖПУЗ) охоплювало 1 чи кілька залізниць – так, у віданні Київського ЖПУЗ перебували південно-західні залізниці; у 1895 р. в Україні було 5 ЖПУЗ: Київське, Кременчуцьке, Одеське, Харківське і Харківсько-Царицинське.

Судові органи.

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60-70-х рр. була судова реформа 1864 р., проведена на підставі Судових статутів 1864 р. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, формалізований суд був замінений судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, виборності мирових суддів і присяжних засідателів, незалежності і незмінності суддів, рівності усіх перед законом, змагальності, гласності, усності тощо; засновувалась адвокатура, реорганізовувалась прокуратура. Попри те, реформа зберегла залишки фодально-станового судочинства: станові суди – церковні, військові, волосні селянські; окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

Було створено подвійну систему судів: місцеві суди – одноособовий мировий суддя, повітовий з`їзд мирових суддів і Сенат, та загальні суди – окружні суди, судові палати і Сенат. Передбачалось утворення у містах і повітах інституту мирових судів, які розглядали дрібні кримінальні (проступки проти громадського порядку, образа і побої, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.) і цивільні справи. Мирові судді обирались на 3 р. повітовими земськими зборами або міськими думами при віковому, освітньому і доволі високому майновому цензах (у Лівобережній і Південній Україні майновий ценз становив 400-900 десятин землі). Крім дільничих мирових суддів, які отримували за свою службу винагороду, вводились посади почесних мирових суддів, які не мали визначеної дільниці, а здійснювали судочинство за клопотанням обидвох сторін; внаслідок безоплатності цієї посади почесними мировими суддями були, головно, повітові і губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові і штатські урядовці тощо. Збори дільничих і почесних мирових суддів повіту чи міста утворювали другу інстанцію – з`їзд мирових суддів, у якому головував 1 із суддів, обраний ними з-поміж себе. Вищою касаційною інстанцією на рішення мирових суддів був Сенат.

Однак, ці нововведення відмінила судова контрреформа 1889 р. - Закон про земських дільничих начальників 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям 1889 р. скасували або істотно змінили найважливіші засади судової реформи 1864 р. – принципи відокремлення судової влади