До кола проблем, які викликають сумніви щодо втілення за-декларованих стратегічних завдань, потрібно віднести загальний зовнішній борг, що перевищує $10 млрд. Це пов'язано, з одного боку, зі структурою зовнішнього боргу, де зберігається тенденція його орієнтації на зовнішні запозичення, а, з другого - зі структу-рою витрат з його обслуговування, які включають первинний профіцит та фінансування джерелами покриття дефіциту. Щодо структури витрат з обслуговування зовнішнього боргу, то прин-ципова відмінність між означеними джерелами такого обслугову-вання полягає в тому, що у випадку первинного профіциту такі витрати включаються в поточні витрати бюджету, які здійсню-ються насамперед за рахунок податкових надходжень, і відповідно зменшують обсяги бюджетних послуг. У випадку фінансування джерелами покриття дефіциту витрати забезпечуються в основному додатковими державними позиками. Зважаю-чи на зростання первинного бюджетного профіциту, передбаче-ного в 2001 році порівняно з попереднім роком (за прогнозними даними, профіцит бюджету становив в 2000 році 0,4%, а в 2001 — 0,7% ВВП), більш реальним є сценарій переорієнтації саме на первинний профіцит. Це в кінцевому підсумку означає трансформацію зовнішніх боргів у внутрішні. Зростанням потреб уряду у внутрішніх фінансових ресурсах для покриття зовнішніх боргів будуть поставлені під сумнів можливості як скорочення податкового навантаження, так і зростання бюджетних вкладень у соціально-економічний розвиток. Також винятково важливим для наступного року має бути врахування девальваційного ефек-ту на державні фінанси, оскільки зовнішні виплати (хоч і здійснювані в іноземній валюті) повинні фінансуватися з джерел держави, тобто фактично означають вилучення з бюджету зрос-таючих (разом з девальвацією) коштів, залишаючи все менше ре-сурсів на видатки за іншими статтями державних фінансів.

Маневрування розмірами бюджетного дефіциту та профіци-ту, яке широко використовується у світовій практиці, в Україні, на жаль, зумовлюється головним чином не потребами фінансу-вання економіки, а необхідністю сплати державних боргів. Фак-тичне вилучення фінансових ресурсів із реального сектору, яке відбувається у процесі такого маневрування, аргументується не-обхідністю пріоритетного виконання зовнішніх державних бор-гових зобов'язань. Не відкидаючи об'єктивності такої потреби, разом з тим постає невідкладне завдання підвищення ефектив-ності управління такими зобов'язаннями з метою зіставлення обсягів коштів, які спрямовуються на виконання боргових зо-бов'язань, з розмірами щорічного приросту ВВП.

Відкачування бюджетно-податкового потенціалу (у 2000 р. 14,5% податкових доходів спрямовується тільки на обслуговування державного боргу) свідчить про відсутність як гнучкої боргової стратегії, так і використання широкого кола економічних заходів, які пропо-нує наука та практика. У кінцевому підсумку це означає подаль-ше звуження регулюючої ролі держави на противагу продекларованій стратегічній тезі, що політика економічного зростання може стати результативною лише за умов посилення дієздат-ності держави, ефективного виконання нею своїх функцій. На жаль, така позиція системного підходу не знайшла належного втілення при визначенні бюджетної політики на 2001 рік.

4.2. Державний борг та його реструктуризація.

Держава для фінансування своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. Державний кредит буває внутрішнім і зовнішнім. Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземними позичальниками, місцевим органам влади, державним підприємствам.

Державний борг має економічно обгрунтовані межі. Величина боргу характеризує стан економіки і фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто податки, можна стверджувати, що величина боргу - це взяті авансом у населення податки.

В Україні в 1992 році прийнято Закон “Про державний внутрішній борг України”, яким визначено, що державним внутрішнім боргом України є строкові боргові зобов’язання уряду України в грошовій формі.

Державний внутрішній борг гарантується всім майном , що перебуває у загальнодержавній власності.

Обслуговування боргу – це комплекс заходів держави з погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. В окремих випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованності шляхом випуску нових позик.

Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їхнього погашення і виплати доходу за ними у вигляді процентів в іншій формі.

Видатки по обслуговуванню державного боргу, наприклад, за 1998 рік становили 1981,6 млн.грн. (2,8 відсотка до ВВП) або 9,6 відсотка від загальної суми видатків, у тому числі на обслуговування зовнішнього державного боргу витрачено 515,5 млн.грн. (0,7відсотка до ВВП) або 2,5 відсотка – відповідно.

Станом на жовтень 1998 р. до складу зовнішнього боргу України входили:

1.

Ё

Ё

2. позики МБРР.

Загальний обсяг коштів за підписаними угодами складає 2,588 млрд. доларів США, з них 1,491 млрд. доларів США фактично отримано.

Граничні розміри державного внутрішнього боргу України, його структура, джерела і строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням державного бюджету України на наступний рік.

Основними джерелами ресурсів бюджету є податки, збори та інші надходження. У 1998 році держава через податки мобілізувала в своє розпорядження 54,5% загальних доходів бюджету. По відношенню до фонду оплати праці сума сплачених податків перевищує 45%.

Підприємницькі структури різних форм власності мають внести до бюджету 23% доходів бюджету і 28% одержаного прибутку. Наведені дані свідчать, що основну масу доходів бюджету забезпечують фізичні особи, тобто населення.

У країні, де не