Інший шлях – скасувати центральний банк і замість нього утворити валютну раду. Така інституціональна реформа означає заміну внутрішнього монетарного контролю досягненням номінальної процентної ставки, і вона позбавляє уряд можливості покривати державний дефіцит шляхом емісії грошей. Вибір валютної ради був зроблений, зважаючи на припущення, що довіра зросте настільки, що забезпечить різкий спад як інфляції, так і процентних ставок. Це припущення було підтверджене реальними фактами.

Валютна рада була раніше утворена балтійськими країнами з аналогічних причин. Однак найгучніший інституційний провал стався в Росії. Там простежувалися недостатня співпраця між виконавчими та законодавчими гілками правління, недосконалість податкового управління і слабкий контроль за витратами, що призвели до надмірної кількості короткотермінових іноземних кредитів у 1997–1998 рр., і це виявилося у фінансовій кризі у серпні 1998 р.

У Польщі на ранній стадії переходу центральний банк керував системою кредитних лімітів для комерційних банків, ця практика була перервана лише з розвитком між-банківського грошового ринку. Здійснення економічних реформ і проведення макроекономічної політики непрямо залежали також від слабкого корпоративного управління і невизначеності щодо посилення контактів, враховуючи ті, що стосуються прав власності. Очевидно, саме через ці фактори відбувся відплив капіталу з Росії і через них прямі зарубіжні інвестиції в більшість країн СНД були обмеженими

Останній тривалий спад у Чехії (1997–1999 рр.) також важко пояснити, не поси-лаючись на якість корпоративного управління підприємствами країни, після чого здійс-нювалась купонізована приватизаційна прог-рама. Нарешті, банківський контроль міг бути неадекватним, щоб запобігти зростанню неліквідних кредитів у багатьох країнах, серед яких Чехія і Румунія. Це, у свою чергу, вимагало від урядів повторної і високозатратної зміни структури капіталу державних банків.

Чи не надто багато уваги приділено зниженню інфляції –
раптовому її послабленню – за рахунок економічного зростання?

Як зазначалося раніше, перші програми МВФ у Польщі та Росії надавали великого значення швидкісній дефляції Гомулка С. Програми, які здійснюються за підтримки МВФ в Польщі і Росії у 1990-1994 рр.: принципи, помилки і результати» // Журнал порівняльної економіки. – 1995. – Т. 20. – № 3 – С. 316–346.. Але ці програми також недооцінювали складність взаємодії попиту і пропозиції, пов’язаних з інституційною кризою та лібералізацією цін, та недостатньо зважали на те, що їх шокові ефекти різко зменшуватимуть обсяг виробництва і будуть високоінфляційними.

У 1992–1998 рр. для усіх 25 країн з перехідною економікою, вказаних у табл. 2 і 3, існував міцний зв’язок між спадом обсягу виробництва і рівнем інфляції, як показує таке рівняння (коефіцієнти t – у дужках):

(3.6) (–4.6) (–7.9) (2)

N = 175, R2 = 0.61, i = 1, 2…..25

(5.3) (–2.2) (–9.2) (3)

N = 200, R2 = 0.53, i = 1, 2…..25

У цих двох рівняннях gV,t – зміна ВНП у процентах за рік t, пt – процентний коефіцієнт інфляції, поділений на 100, у році t. N – кількість досліджень, а i – номер країни. З метою оцінки як gіy, такі пі визначаються за допомогою кореня квадратного частки країни у загальному обсязі ВВП, вираженому в PPP дол. Для лінійної системи типу Y j = aixij + ej стандартні звичайні (порядкові) найменші квадрати (OLS) визначають параметри а1,а2, ….an і зводять до мінімуму (y j – У aixij)2. Середні (OLS) мінімізують wj (yj – aixij)2 або (wj Ѕyj – ai wj 1/2xij)2, де wj = 1. Це є еквівалентом обчислення системи, в якій оригінальні змінні відображені квадратними коренями їх відповідних значень. Остаточні оцінки вказують, що інфляція останнього року знижує поточне зростання і спад в обсязі продукції в останньому році підвищує рівень поточної інфляції. Однак існує найтісніший зв’язок між поточним спадом продукції і поточною інфляцією. Ці дані підтверджують, що трансформаційний спад належить до стагфляційного типу і спад випуску продукції, як і зростання інфляції, мали значною мірою спільні причини.

Поєднання різних типів політики, що мало сприяти дефляції за таких умов, – один із видів жорсткої фіскальної політики, поєднаної з «поступливою» монетарною політикою. Процес дефляції також має бути поступовим, щоб легше пристосуватися до великих змін у порівняльних цінах. На практиці дефляція була швидкісною лише в Хорватії. У країнах Центральної Європи і Балтії (за винятком Румунії в 1993 р. і Болгарії у 1997 р., що зазнали сильних інфляційних змін) процес дефляції більш чи менш поступовий. Проте більшості країн СНД не вдалося втримати під контролем їх бюджетні дефіцити і, відповідно, вони зазнали періодів дуже високої інфляції, навіть гіперінфляції. Як уже зазначалося у попередніх розділах, спад продовжується, а підйом або ще дуже скромний, або ще не реалізований. Таким чином, на практиці повний провал макроекономічної політики вдалося обмежити переважно в країнах СНД у 1992–1994 рр. (у Таджикистані і Туркменістані це продовжилося в 1995 р.).

На прогресивній стадії переходу коефіцієнт дефляції обмежується міжнародним рухом капіталу, що обмежує свободу центральних банків встановлювати й під-тримувати процентні ставки набагато вищі від світового рівня. Супровідні дилеми добре відомі. Якщо валютний курс фіксований, обмежувальна монетарна політика спонукає припливи капіталу, оскільки позичальники замінюють зовнішній на внутрішній борг і зарубіжні інвестори купують внутрішні активи. Стерилізація таких припливів можлива,