Період позитивного зростання був коротким майже у більшості країн, але особливо у трьох великих країнах СНД – Казахстані, Росії та Україні – й у таких країнах Південно-Східної Європи, як Болгарія і Румунія. У цих п’яти країнах (разом із Молдовою) відновлення економіки відбувалося найменш успішно зі всіх 25 країн із перехідним типом економіки, згідно з табл. 4. Відновлення економіки як в Чехії (1997–1999 рр.), так і в Угорщині (1995–1996 рр.) переживало непередбачені випадки макроекономічної неста-більності. Велика перерва у відновленні Чехії призвела до переоцінювання переваг при-ватизації типу такої, що відбувалась у Росії (із приватизаційними чеками). Як негативний досвід Чехії, так і успішніше проведення відновлення економіки у Польщі, Естонії та нещодавно в Угорщині зумовило визначення нового принципу: успішність перехідного етапу залежить, перш за все, від швидкого створення умов – інституційних, законодавчих, мікроекономічних та макроекономічних, що ведуть до розвитку і зростання нового приватного сектора (враховуючи FDI). З цієї точки зору, зрозуміло, що, за винятком деяких авторів, наприклад Корнаї Корнаї Дж. Шлях до вільної економіки. – Нью-Йорк та Лондон: Нортон і Ко., 1990., традиційні погляди раннього періоду переоцінювали позитивний вплив на виконання швидкої приватизації державних підприємств і до того ж були не здатні оцінити достатньою мірою основну роль, яку відіграватиме зовсім новий приватний сектор у відродженні економіки та економічному зростанні.

Відводячи головну роль приватному секторові у відновленні економіки у постперехідний період, слід вказати і на наявність різнобічних міжнародних відмінностей у внутрішній та зовнішній структурах цього сектора, яскравим прикладом чого є Угорщина та Польща і не дуже яскравим – Естонія. У цих трьох країнах інтенсивна лібералізаційна політика щодо цін, торгівлі та входження в ринок була прийнята у ранньому періоді разом із політикою жорсткіших стримуючих факторів бюджету і збільшенням конкурентного тиску на підприємства державної форми власності. На початку перехідного періоду Польщі, крім сільськогосподарського, також допоміг вагомий приватний сектор.

Наскільки недосконалі інституції або їх відсутність
перешкоджають високоефективному здійсненню політики?

У першій декаді перехідного етапу спостерігався сильний інституційний дефіцит, а це створювало додаткові труднощі для проведення політики. Макроекономічний менеджмент був особливо важким у новостворених країнах колишнього Радянського Союзу, що спочатку позначалося на їх валюті та центральних банках, де міжнародних резервів майже не існувало. Крім Угорщини і Словенії, запровадження оподаткування приватної власності та заміна податку з обороту таким видом оподаткування, як ПДВ, не могло мати місце на початку перехідного етапу. Від початку ринку капіталу майже не існувало, а його розвиток був повільним. Результатом цих двох видів дефіциту стало те, що дефіцит бюджету був більшим і він покривався лише за рахунок емісії грошей. Велика інфляція та гіперінфляція ліквідували більшість банківсь-ких заощаджень майже у всіх країнах під час перехідного періоду, обмеживши, таким чином, роль банківського сектора у реструктуризації економіки. Політично незалежний банківський контроль не існував за старої системи, а необхідність його поступового встановлення під час перехідного етапу означала, що він був настільки слабким, що не зміг запобігти банкрутству банків. Високий рівень інфляції та недостатній практичний досвід банківської системи – основні фактори, що спричинили зменшення обсягів банківсь-ких заощаджень, відплив внутрішніх грошей і користування паралельними валютами (особливо доларами та німецькими марками).

Беручи до уваги ці три екстремальні початкові обставини, слід зазначити, що для новостворених країн колишнього Радянського Союзу необхідно було чотири чи п’ять років для того, щоб створити інституційні основи для проведення послідовної макроекономічної політики шляхом створення центральних банків, нової валюти, банківського контролю, міжнародної системи розрахунків, нової податкової системи та системи збору податків, фондових бірж, бірж праці і нових систем соціального захисту.

У результаті цього в наведених країнах у другій половині 1990-х рр. наступало значне поліпшення макроекономічного середовища.

Проте новим центральним інституціям все ще не вистачає висококваліфікованих кадрів і їм ще належиться започаткувати традицію довіри та поведінки на основі прозорості і стабільних правил, традицію, що є невіддільною складовою далекоглядних державних інтересів та ринкових принципів.

Кінцевий результат перебудови залежить від впровадження відповідних ринкових інституцій для підтримки макроекономічної стабільності, підприємництва і конкуренції. Такі інституційні зміни за своєю суттю повільні, вони залежать від політичної підтримки реформ урядами та парламентами, від практичного ефекту запровадження цих реформ та курсу розвитку. В країнах Центральної Європи і Балтії ця підтримка була набагато сильніша, ніж у СНД. Тут дався взнаки не тільки довший і жорсткіший період соціалістичного планового ведення господарства в СНД, а й набагато сильніший вплив Європейського Союзу на країни Центральної Європи і Балтії, а також (на противагу СНД) велика притягальна сила стратегічної мети – членства у ЄС.

Чи підсилюються політичні дилеми слабкими інституціями?

У кількох випадках слабкі установи призвели до відновлення макроекономічної нестабільності або серйозної загрози. Яскравим прикладом була Албанія у 1996 р., коли різке зростання пірамідальної системи призвело до загальної кризи довіри і майже до громадянської війни.

Іншим важливим прикладом була ситуація з Болгарією у 1997 р., коли слабкий банківський контроль призвів до різкого зростання неліквідних депозитів. Це, у свою чергу,